Тарас Шевченко: «Ввечорі був у Бодянського»

18 березня 1858 року, тобто в перший день після домашнього запертя в зв’язку з хворобою, Шевченко зробив дуже важливий для нього візит — до Бодянського.

«Вечером был у О.М. Бодянского. Наговорились досыта о славянах вообще и о земляках в особенности, и тем заключил свой первый выход из квартиры».

Шевченко не згадує, що його, скажімо, напоїли чаєм у Бодянського, як це зазвичай робили інші господарі. В цьому контексті зауважу, що сам господар чай не пив. Цю маловідому чудність Бодянського відзначив ще Куліш: «Чи з гігієни, чи з якої іншої вваги, не пив наш Ісько Материнка чаю (а де ж його пити б, як не в Москві?)».

Драматичний комізм домашньої колізії полягав у тому, що його дружина Марфа Микитівна, як і тисячі москвичів, не мислила своє життя без чаю. Той же Куліш розповідав: «Марфа ж Нікітішна любила чай, мов китаїня, і пила мало не ввесьденечки. Як приходив який гість до її затворника (а він любив одвідини людей поважних), вона дивилась крізь щілину в дверях, який він, той гість. Куліша ж вона любила, а й надто ще його пані, що потім уславилася яко Ганна Барвінок оповіданнями з народних уст, і вдостоювала чаєпиття з нею самою не то їх обох у парі, та й самого його, так що, не перебиваючи бесіди земляків, приносила сама гостеві чай. Як же прийде, бувало, хто інший, Марфа Нікітішна подивиться в щілину: «Нет, не ндравицця!», — скривиться і не пішле гостеві чаю. Хто ж був їй по смаку, тому зараз посилає; а чай у неї — мушу сказати — був препахущий. Раз Куліш сидів у Бодянського з Костомаровим. Чаю не подано: Костомара Марфі Нікітішні не пондравивсь; а через приятеля й сам Куліш не вдостоївсь тоді від неї честі».

Складається враження, що з приходом бородатого й прищуватого Шевченка до Бодянського в той вечір Марфа Микитівна звично підглянула крізь щілину в дверях і сказала сама собі: «Нет, не ндравицця!» І гість залишився без її препахущого чаю... Втім, можливо, в цьому випадку для Шевченка розмова з ученим «про слов’ян узагалі і про земляків особливо» була настільки важливою, що він у щоденнику залишив згадку тільки про неї.

Як би там не було, нам треба познайомитися з дружиною Бодянського — Марфою Артем’євою, бо це додасть чимало штрихів і до портрета Осипа Максимовича.

Почнемо здалеку. 17 липня 1857 року Шевченко записав у щоденнику, що на горизонті несподівано з’явився пароплав, і ця неабияка подія сполошила все населення Новопетровського укріплення:

«В укреплении засуетились, увидя это неожиданное явление, а в особенности капитан Косарев с своим почетным караулом и с ординарцами. Но кого несет пароход? Никому положительно не известно, но все, даже самые умеренные фантазеры, догадывались, что ежели не великого князя Константина Николаевича, то непременно адмирала Васильева, губернатора астраханского… Прискакал казак с пристани и донес коменданту, что на пароходе, кроме его командира лейтенанта Поскочина, никого не имеется. Гора мышь родила.

Комендант послал тарантас за командиром парохода и велел его просить с себе на огород. А я, чтобы мой поход в укрепление не втуне совершился, зашел в казармы и побрился».

Після такого «потрясіння» Тарас Григорович бачив уві сні Куліша, Костомарова і Гулака-Артемовського. Якщо судити по щоденнику, Бодянський поетові не снився ніколи. Шевченко навіть і подумати не міг, що в той день у його друга сталася надзвичайна подія, про яку Бодянський докладно занотував у щоденнику:

«17 / VІІ. Середа. Совершено венчание мое в церкви Успения на Овражке, в Газетном переулке, в Москве, с девицей Марфой Никитичной Артемьевой, 36-ти лет, первоначально вольноотпущенной, за 21 год тому назад (в мае 1836 года) Марьей Дембинской, помещицей Бахмутского уезда, Екатеринославской губернии, а 3 июля текущего года приписанной в купчихи 3-й гильдии города Подольска. Брак совершал священник означенной церкви магистр Василий Михайлович Сперанский, с 40 минут 9-го по 27 минут 10-го утром. Жениху было 47 лет (с 3 ноября 1808 года- насправді, Бодянському йшов 49-й рік. ). Это потому все так, что она была первая и самая горячая моя любовь, испытанная целыми годами привязанность ее ко мне; ей я обязан был дважды спасением жизни в самое опасное время болезни моей, в 1843 и 1853 годах, в январе и июне и июле (с 19 июня по половину июля). Подобные жертвы и заслуги чем же можно наградить, как не жертвой же? А впрочем, и душею и видом она стоит того. В свое время была красивейшей девушкой, сколько я знаю; да и теперь, 36-ти лет, сохранила еще бóльшую половину своих телесных прелестей; о душевных уже не говорю, потому что без них женщина — не женщина, и никогда бы не заставила бы меня на подобное пожертвование. Да благословит Бог нас надолго и долго, во славу Своего имени! Дождик шел с утра, часов в 7, и днем около половины 5-го, довольно сильный. Народ говорит, что добрая примета. Дай-то Бог!».

В історичній літературі ця сторінка життя Бодянського ніяк не розкривалася, і ми зробимо це хоча б у загальних рисах.

Передусім, впадає в вічі, що Бодянський розглядав вінчання з Артем’євою, як жертву з свого боку. Хай жінка вона вродлива, приваблива тілом і, головне, красива душею, все таки — пожертва. Була Марфа першим і гарячим коханням Осипа Максимовича та спливло багато часу, страшно подумати — понад двадцять років! Отож молоде, палке кохання переплавилося в зрілу чоловічу вдячність і прив’язаність до вірної і відданої жінки, яка незмінно була поруч і, принаймні, двічі врятувала його під час тяжкої хвороби. Бодянському таки не хотілося будь-як оформлювати їхні стосунки, адже вони й без цього непогано жили довгі роки, але він розумів Марфу Микитівну, яка прагнула «законного шлюбу», і щиросердно погодився на вінчання. У відповідності з існуючими на той час вимогами Бодянський отримав дозвіл на одруження, про що в архіві відклалася справа. Осип Максимович вірив у Бога, і знав, що робить правильно, по-християнськи: «Да благословит Бог нас надолго и долго, во славу Своего имени!»

В архіві зберігся документ про вінчання Бодянського: «В метрической книге Никитского сорока, Успенской, что на Вражке церкви за 1857 год во второй части о бракосочетавшихся под № 11-м значится так: июля семнадцатого дня, живущий в доме госпожи Игнатьевой, Императорского Московского университета ординарный профессор, статский советник Иосиф Максимович Бодянский, православного вероисповедания, сочетался первым браком Московской губернии города Подольска с купчихой 3-й гильдии девицею Марфой Никитичной Артемьевой, православного же вероисповедания».

Крім того, з приводу цього вінчання, в архіві знайшлися ще два невідомих документи. Перший — лист Подольської міської думи від 17 червня 1857 року до пристава Тверської дільниці м. Москви:

«Подольская городская дума покорнейше просит оную часть… объявить с подпискою проживающей оной части 3^го квартала в доме Игнатьева, вновь причисленной из Московского мещанского общества в Подольское по 3-й гильдии купечества на 1857 год, девице Марфе Никитичне Артемьевой, чтобы она прибыла в думу для предъявления купеческого свидетельства с предъявлением в городской доход денег серебром шесть рублей…»

З цього документа випливає, що Марфа Артем’єва жила з Бодянським у Газетному провулку, а формальності, пов’язані з її недавньою припискою в подольської купчихи, про яку згадував і Бодянський, ми, на жаль, тут досліджувати не маємо можливості. Другий документ — пояснення самої Марфи Артем’євої, яка вже підписалася як Марфа Бодянська, в Тверську дільницю Московської управи:

«Имею честь объяснить, что сего июля 17^го дня вступила в законный брак со статским советником и кавалером Осипом Максимовичем Бодянским и потому не имею более надобности в предъявлении всего вышеозначенного в отношении Подольской градской думы. Москва 1857 года июля 24^го дня. Статская советница Марфа Никитична Бодянская».

Втім, ще цікавішою була знахідка листів Марфи Микитівни до Осипа Максимовича, написаних задовго до вінчання, на початку 40-х років. З цих листів випливає, що вони познайомилися ще до від’їзду Бодянського за кордон у 1837 році, тобто дівчині було не більше 17 років. Красуня чекала молодого вченого всі п’ять років його наукового відрядження та поневірянь із хворобою ніг, але він не балував її листами. Незадовго до повернення Марфа Микитівна писала Бодянському: «Милый друг Осип Максимович… Кажется пять лет я вас не вижу, посылала вам три письма, но ни на одно не получила ответа. Подумала, что вас нет на свете. Этак добрые люди не делают, стыдно, от Бога грех меня забыть…»

Марфа Микитівна майстерно грала на душевних струнах Осипа Максимовича, повідомляючи, що через його мовчання надовго захворіла: «Я три месяца была больна, может быть ты совсем бы меня не видел вовсе через ваше молчание» (звернення на «ви» і «ти» весь час замінюють одне одного). Намагалася встановити прийнятну для неї причину недостойної поведінки коханого: «Верно вы набрались много нерусского духу…» Та не забувала сформулювати найголовніші прохання: «Ради Бога, не забывай меня, пиши так, как сперва писал… Друг мой, Осип Максимович, не забудь, ради Бога, прислать мне денег, ты знаешь, что в Москве без денег жить плохо». Лист закінчувався так: «Остаюсь любящая, верная, по гроб, тебе. Марфа».

Марфа Микитівна була вражена до глибини душі, коли, повернувшись у Росію і 9 вересня 1842 року з’явившись в університеті, Бодянський нітрохи не поспішав до неї. Тоді дівчина кинулася до нареченого додому. Але той... навіть не захотів вийти до неї. Невідомо, з якої причини, чи з декількох причин Осип Максимович ховався тоді від своєї судженої, але ж хто не знає, що в житті ще й не таке трапляється, та й спокутував він свої гріхи перед Марфою Микитівною повною мірою. Вражає як емоційно, наступально, настирливо боролася вона за своє щастя, як совістила Бодянського, навіть залякувала: «Впрочем я это дело не оставлю втуне, а теперь подожду, когда ты сам ко мне, сам будешь и визмеш все свои залоги, и пусть я несчастна, зачем же дочь наша будет несчастна и будет век страдать безвинно…». Тут Марфа Микитівна викинула останній козир, але вона блефувала, бо більше віртуальна «нещасна донька» ніколи не з’являлася, а вони ж прожили разом усе життя.

Осип Максимович гаразд розумівся на жіночій психології, навіть якось узагальнив у щоденнику: «Да, правду сказать, чувство женщины всегда восприимчивее нашего и очень часто потому откликается раньше, будет ли вызвано на доброе или на злое дело». Тодішні сприйнятливі почуття Марфи Микитівни, в тому числі власницькі, Бодянський цілком відчув на собі...

Бодянський не міг представити свою дружину Шевченкові так ефектно, як це зробив Максимович зі своєю Марією. Може тому ввечорі 18 березня 1858 року, коли вдома у Бодянського Шевченко бачив Марфу Микитівну, він не згадав про неї в щоденнику. Це й зрозуміло, жінка не могла конкурувати з витонченою Марією Максимович.

Про прірву в освіченості й духовності, що завжди лежала між Осипом і Марфою Бодянськими, про амбітність професорської дружини й непоступливий характер ученого, можна судити с лапідарного діалогу, збереженого історією:

Марфа Микитівна: «Осип Максимович мне совестно за тебя, что я числюсь генеральшей¹, а хожу очень просто».

Осип Максимович: «Ну ладно, мне еще за книги деньги надо платить».

Щодо книжної науки, то Куліш писав про Марфу Микитівну: «Не бачив я навіть, щоб вона що-небудь читала». Та ще розповідав потрясаючу історію про те, як Осип Максимович, побоюючися гніву дружини за трату грошей на чергове придбання книг, використовував із цією метою Куліша. Вони разом накуповували книг «на товкучих ринках» і везли додому сміливо: «Свою провину Запорожець Ісько звертає на гостя, а гість йому помагає тихцем розмістити контрабанду по шафах». Куліша вражала «лякливість Іська перед господинею», бо ж він добре знав його міцність, мужність і хоробрий дух у боротьбі зі своїми противниками за «Чтения» та власну гідність: «Боявсь він прогнівити не то ділом і словом, та й самим помишлєнієм свою господиню Марфу Нікітішну, щиру московку, душу предобру, прерозумну, та разом з тим і престрогу... 

_______________________

¹ З 1853 р. Бодянський був статським радником, що відповідало військовому чину бригадира (між полковником і генералом), а з 1865 р. — дійсним статським радником (у військових — генерал-майор).

   Насправді Марфа Микитівна за словами Куліша «тратила на себе немало: комоди її тріщали від шовкового шуплаття. Пані Кулешиха спитала раз її “Марфо Нікітішно! Про що ви нашиваєте собі стілько шовковини?” — “А вот нашто, — відказала московка. — Как помру, так чтоб знали племянницы, што у них тетка была”».

   Характерно, що навіть на прикінці 60 рр., коли Бодянський знаходився в матеріальній скруті, він не відмовляв дружині в купівлі нових нарядів: «Конец года показал кое-какую возможность, так как от того содержания [тобто, від пенсії. — В.М.] выделилось 50 руб. 70 коп. на тряпки жене…»

Сімейні стосунки Бодянського з дружиною не були безхмарними, проте малограмотність Марфи Микитівни врешті-решт не стала перешкодою для інтелектуала, який уособлював усю славістичну науку Росії. Листи Марфи Микитівни, що цитувалися вище, написані під її диктовку чужими людьми. Зате, завершуючи один із листів, поряд із словом «любящая» молода жінка власноруч вписала ще одне — «верная» і поставила свій кострубатий підпис. У вірності й відданості Марфи Микитівни Осип Максимович міг не сумніватися, а це — сімейний скарб, дорожчий за грамотність: «Испытана целыми годами привязанность её ко мне». Спостережливий Куліш свідчив: «Вона любила його, як мати й сестра; вона тільки про нього й жила, дарма, що нічогісінько не розуміла в науці». Саме це й спонукало Бодянського увінчати церковним вінчанням більш як двадцятирічну епопею їхніх почуттів і спільного життя.

Володимир Мельниченко  «Українська душа Москви»