«А Шевченко? Як він вам? — запитав у Гоголя Бодянський»

Восени 1851 року, тобто за кілька місяців до смерті Гоголя, молодий чиновник Міністерства народної освіти, майбутній російський письменник Григорій Данилевський приїхав із Петербурга в Москву зі службовим дорученням. Бодянський, який покровительствував у Москві багатьом вихідцям із України, запропонував Данилевському поїхати до Гоголя, щоб у нього вдома послухати малоросійські пісні у виконанні якогось заїжджого співака-земляка. Данилевський згадував, що несподівана можливість зустрічі з великим письменником вельми його порадувала. Отже, якщо вірити запевненню Данилевського, він написав про зустріч з Гоголем відразу після неї. Втім, як відомо, спогади було опубліковано через… три з половиною десятиліття. З огляду на сенсаційні подробиці публікації, цей величезний інтервал між подією та її описом, неодноразово бентежив гоголезнавців різних поколінь, але з того часу вони завжди посилались на Данилевського. Та про все по чину.

У призначений час Данилевський прийшов до Бодянського, який жив тоді в Арбатській дільниці в будинку Надії Мещеринової, що біля церкви Старого Вознесіння, на розі Великої Нікітської вулиці й Мерзляківського провулку. Звідси до будинку, де жив Гоголь, кілька сотень кроків, але Бодянський, у якого боліли ноги, взяв візника з дрогами й вони швидко спустилися до Арбатської площі Нікітським бульваром. Десь опівдні гості в’їхали в кам’яні ворота високої огорожі, повернули до балконної галереї дому Тализіна. У передпокої нижнього поверху літній слуга графа Толстого привітно вказав їм на двері праворуч. «Не спізнилися?» — запитав Бодянський, з притаманною йому кульгавістю проходячи в двері. «Пожалуйте, ждут-с!» — відповів слуга. Бодянський, минувши передпокій, зупинився перед наступними, зачиненими дверима в кутову кімнату, два вікна якої виходили у двір і два — на бульвар. Там — робочий кабінет Гоголя. Бодянський постукав у двері цієї кімнати. «Чи дома, брате Миколо?» — запитав рідною мовою. «А дома ж, дома!» — так само українською відповів Гоголь. Двері прочинилися. На порозі стояв господар. Гості ввійшли до кабінету.

Данилевський писав, що Бодянський відрекомендував його Гоголю, сказавши, що той служить чиновником з особливих доручень при товаришеві міністра народної освіти Авраамі Норові. Та відразу запитав, озираючись: «А де ж наш співак?» Гоголь відповів з неприхованим невдоволенням: «Підманув, поїхав до Щепкіна на вареники! Щойно прислав цидулку з вибаченнями, начебто забув, що спершу пообіцяв туди». — «А може, й так, — сказав Бодянський, — вареники не свій брат».

Розмовляючи з Осипом Максимовичем, Гоголь то плавко походжав кімнатою, то сідав у крісло до столу, за яким Бодянський і Данилевський розмістилися на дивані, й час від часу позирав на них. Середнього зросту, міцний і, як здалося гостям, із цілком здоровим кольором обличчя, він був одягнутий в темно-коричневе, довге пальто і темно-зелений оксамитовий жилет, щільно застібнутий до шиї, в якому, поверх атласного чорного галстука, видніли білі, м’які комірчики сорочки. Його довге, каштанове волосся прямими пасмами спадало нижче вух, ледь-ледь загинаючись над ними. Тонкі, темні, шовковисті вусики заледве прикривали повні, красиві губи, під якими була крихітна еспаньйолка. Невеликі карі очі дивилися ласкаво та обережно, здавалося, вони не усміхалися навіть тоді, коли Гоголь говорив щось веселе і смішне. Довгий, кістлявий ніс надавав цьому обличчю і цим обережним очам щось пташине, вивчаюче і водночас доброзично-гордовите. Так дивляться з дахівок українських хуторів, стоячи на одній нозі, уважно-задумливі бусли. Гоголь в цей час був дуже подібним на свій портрет, писаний з нього в Римі, у 1841 р., знаменитим Олександром Івановим. Цьому портрету він, як відомо, віддавав перевагу перед іншими. Вгамувавши мимовільне збентеження, Данилевський почав поволі прислухатися до розмови Гоголя з Бодянським, що й дає змогу тепер відтворити її.

«Варто було б, одначе, все-таки викликати нашого співака, — сказав Гоголь, підсідаючи до столу, — не тільки я, і Аксакови хотіли б його послухати… Особливо Надія Сергіївна». — «Влаштую, беруся, — відповів Бодянський, — якщо лише тут не інша причина і якщо наш земляк від тутешніх частувань не позбувся голосу…»

Явно було видно, що співак Осипа Максимовича цікавить стократ менше, ніж робота самого Гоголя, і він уміло перевів розмову в інше русло: «А що це у вас за рукописи?» Професор абсолютно чітко вказав на робочу червоного дерева конторку, що стояла ліворуч від вхідних дверей, за якою Гоголь до приходу гостей, мабуть, працював навстоячки. «Так собі, мажу часами!» — недбало відповів письменник. На верхній частині конторки були покладені книги і зошити; на її похилій поверхні, оббитій зеленим сукном, лежали відкриті, дрібно написані і покреслені аркуші. — «Чи не другий том "Мертвих душ"? — запитав, підморгуючи, Бодянський. «Так… іноді беруся, — неохоче промовив Гоголь, — але робота не посувається; буває слово витягуєш лещатами…» — «Що ж перешкоджає? У вас тут так зручно, тихо». — «Погода, нестерпний клімат. Мимоволі згадуєш Італію, Рим, де писалося краще і так легко. Хотів було на зиму поїхати в Крим, до Княжевича, там писати; думав завернути і на батьківщину, до своїх — туди кликали на весілля сестри Єлизавети Василівни…» «Що ж перешкоджає?» — знову запитав Бодянський. «Ледь дістався до Калуги і повернув. Дороги неможливі, простудився, та й часу довелося б стільки змарнувати лише на переїзди. А тут ще затіяв нове, повне видання своїх творів». — «Чи скоро воно вийде?» — «У трьох типографіях почав друкувати, — відповів Гоголь. — Буде чотири великих томи. Сюди ввійдуть усі повісті, драматичні речі й обидві частини "Мертвих душ". П’ятий том я надрукую пізніше, під заголовком "Юнацькі досліди". Сюди ввійдуть і деякі журнальні статті, статті з "Арабесок" та інше». — «А "Переписка"?» — запитав Бодянський. «Вона ввійде до шостого тому; там будуть вміщені листи до близьких і рідних, видані й невидані. Та це вже, зрозуміло, з’явиться… після моєї смерті». Слово «смерть» Гоголь промовив цілком спокійно, і воно не прозвучало тоді нічим особливим, з огляду на видимість його сили і здоров’я. Бодянський заговорив про типографії і почав хвалити котрусь из них. Мова зайшла і про Петербург. 

Бодянський вже давно совався на канапі, видно було, що його хвилював не Майков, а хтось інший… Усе з’ясувалося, коли він раптом запитав, звертаючись до Гоголя: «А Шевченко?» Той трохи помовчав і, здається, наїжачився. На гостей із-за конторки знову глипнув обережний бусел. «Як він вам?» — наполягав Бодянський. «Добре, що й казати, — нарешті відповів Гоголь. — Тільки не ображайтеся, друже мій … ви — його шанувальник, а його особиста доля варта всілякої участі й співчуття…» — «Але навіщо ви домішуєте сюди особисту долю? — з невдоволенням заперечив Бодянський. — Це зайве… Скажіть про талант, про його поезію…» — «Дьогтю багато, — неголосно, але твердо промовив Гоголь, — і навіть додам, дьогтю більше, ніж власне поезії. Нам-бо з вами, як малоросам, це, мабуть, і приємно, та не у всіх носи, як наші. Та й мова…» Тут Бодянський, який відразу занепокоєно насторожився, не витримав, почав заперечувати і швидко розпалився. Гоголь навпаки залишався спокійним і відповів повагом: «Нам, Осипе Максимовичу, слід писати по-російськи, треба прагнути до підтримки і зміцнення однієї, панівної мови для усіх рідних нам племен. Домінантою для росіян, чехів, українців і сербів повинна бути єдина святиня — мова Пушкіна, яким є євангеліє для всіх християн, католиків, лютеран і гернгутерів. А ви хочете провансальського поета Жасмена поставити врівень з Мольєром і Шатобріаном!» — «Та який же це Жасмен? — вигукнув Бодянський. — Хіба їх можна порівнювати? Що ви? Ви ж самі малорос!» — «Нам, малоросам і росіянам, потрібна одна поезія, спокійна і сильна, — продовжував Гоголь, зупиняючись біля конторки і спираючись на неї спиною, — нетлінна поезія правди, добра і краси. Я знаю і люблю Шевченка, як земляка і обдарованого художника; мені вдалося і самому дечим допомогти в першому влаштуванні його долі. Але його занапастили наші розумники, наштовхнувши його на твори, далекі від істинного таланту. Вони все ще дожовують європейські давно викинуті жуйки. Росіянин і малорос — це душі близнюків, які доповнюють одна одну, рідні і однаково сильні. Віддавати перевагу, одній на шкоду іншій, неможливо. Ні, Осипе Максимовичу, не те нам потрібно, не те. Всяк, хто пише тепер, повинен думати не про розбіжності; він повинен перш за все поставити себе перед обличчя того, хто дав нам вічне людське слово…»

Довго ще Микола Васильович говорив у такому дусі. Бодянський тепер уже пригнічено мовчав, але, вочевидь, не погоджувався з Гоголем. Йому було зовсім незрозуміло, коли й чим той допоміг Шевченкові, проте запитувати не хотілося. Щирого поетового друга опанувало відчуття несправедливості, вчиненої щодо засланого Шевченка в його — Бодянського — присутності. І він нічого не міг вдіяти! З гіркотою згадав єдиного листа, якого отримав від Шевченка з Оренбурга на початку минулого року. Поет писав, що Господь не дав йому докінчить віку на любій Україні, тому йому тяжко. Аж сльози капають, так тяжко! «Мене з Києва загнали аж сюди, і за що? За вірші! І заказали писать їх…» За вірші, які Шевченко написав материнською, українською мовою! А Гоголь…

Нестерпно заболіло серце. Чи душа? «Треба просто піти звідси!» — вирішив Осип Максимович і полегшено зітхнув, підводячись. Сказав голосно, твердо, але ввічливо: «Ну, ми вам заважаємо, пора нам додому!»

Гості розкланялися і вийшли. «Дивна людина, — схвильовано промовив Бодянський, коли вони опинилися на бульварі, — на нього як найде. Заперечувати значення Шевченка! От уже, мабуть, не з тієї ноги нині встав».

Володимир Мельниченко  «Українська душа Москви» (уривки)