Що писали про Т.Шевченка газети двадцять років тому?

 

Газета «Рада» 3 березня 1994 року №5:

З весною приходять Шевченківські свята

З весною до нас знов приходить Шевченкове свято… Цього року виповнюється 180 років з дня народження Тараса. З цим днем, згадуючи Шевченка, українці завжди пов”язували свої надії на відродження України, її волі, на збуття своїх давніх сподівань… Про одне з таких святкувань поет з Кубані Василь Мова писав 1894 року:

Там, в Карпатській Русі,

Де інші закони,

Там з дзвіниць сьогодні

Зрання гудуть дзвони…

Правлять панахиди

За впокой Тараса,

За вічную пам”ять

Хлопа віщогласа…

Що гукнув нас в лоно

Рідного народу,

Написав на стязі

Рівність і свободу

Відбулося свято по той бік кордону, в «Карпатській Русі» (тоді Австро-Угорщина), бо в Російській імперії влада не була прихильною до вшанування пам”яті Т.Шевченка і тому на Вкраїні святкування Шевченкового дня завжди мало політичне забарвлення. За радянської влади це народне свято потроху втратило волелюбний шевченківський дух і перетворилося на чергове культурно-мистецьке «меропріятіє».

Подібний похід-демонстрація пройшов і Полтавою – її історичними місцями, з мітингом біля пам”ятника Котляревському. В Катеринославі відбулися урочисті збори-вечори та вистави, при- свячені Шевченкові. Повідомляли газети й про святкування Шевченкового дня і в селах Катеринославської губернії. Відбувались такі святкування і в інших губерніях України. Сьогодні, звичайно, можна лаяти радянську владу в Україні. Але нема куди діти правду – у 1920-ті роки день пам”яті Шевченка як вільний від праці, не робітний день широко святкувався в країні. Це було з 1920-го, принаймі, до 1928 року…

А нині? Зупинімось у своїх справах, розглянімося – чи святкуємо ми Шевченка так, як це йому належить? Спитаймо наших культурних та державних діячів – чому цей день в нашій Україні, незважаючи на проголошення її незалежності та офіційні урочистості і офіційну шану Шевченкові, все ще не став, як було, всенародним святом.

                                   Микола САППА

Газета «Голос України»  5 березня 1994 року №43:

Тарасові Шевченку – 180! Хочеться, щоб час не висотував різнобарвні – нехай похмурі – сірі, життєдайні червоні, трагічні – чорні, чи то радісні – блакитні, сонячні – золоті нитки складних переплетінь життя генія українського духу. Дивись, невблаганний час і з самої канви почне висмикувать… Хай переможе його пам”ять.

Ось таким зняв Тараса Шевченка влітку 1859 року київський портретист І.Гудовський. А яким його знали друзі (не христоматійні історики), ви дізнаєтеся з книги «Життя Тараса Шевченка»  (неадаптований текст), уривок якої – на 5-й сторінці номера.

“Алмаз у кожусі» (з книги Павла Зайцева «Життя Тараса Шевченка»):

Пропонуємо уривок з книги видатного українського літературознавця і культурно-громадського діяча Павла Івановича Зайцева. Це унікальне видання, здійснене акціонерним товариством »Обереги» з прижиттєвої книги (1955 рік, Нью-Йорк-Париж-Мюнхен), уперше приходить до сучасного українського читача.

…Познайомивши Шевченка з Гребінкою, Сошенко згодом представив хлопця Василеві Григоровичу, професорові теорії естетики й секретареві професорської ради Академії мистецтв.

Григорович одразу зміркував, чиї впливи й добре серце треба використати, щоб досягти потрібного результату. Через Гребінку Шевченко вже був знайомий із славним мистцем-малярем, професором Академії Венеціановим, що був родом з Ніжена, де вчився Гребінка. Венеціанов був «придворнымъ живописцем» і так само, як і Григорович, знав добре поета В.А.Жуковського, що був вихователем наслідника престолу цесаревича Олександра. Сподіваючись помочі Жуковського у справі визволення Шевченка, Григорович і Венеціанов представили його впливовому російському поетові.

Поруч із Жуковським найбільша роля у виконанні цього шляхетного завдання припала професорові Академії Мистецтв Карлові Брюлову, зросійщеному нащадкові знімечиних французьких емігрантів-гугенотів.

Нарешті настав радісний день визволення – 22  квітня 1838 року Тарасові вручено «отпускную» - себто документ з підписом дідича про те, що Шевченко одержав від нього свободу.

Так відбувся Шевченків «хуткий перехід із горища  мугиря-маляра до пишної майстерні» Карла Брюлова. І по двадцятьох роках йому самому «не вірилося», що «дійсно так було», коли згадував, як він, «нікчемний замазура», «з брудного горища …. перелетів до чарівних заль Академії Мистецтв», щоб користуватися «наукою і дружнім довір»ям найбільшого артиста в світі».

Тепер уже сном були передпокої апартаментів «феодала-собачника» Енгельгарда і горище «мужика-мугиря» Ширяєва, а дійсністю – вибагливо розкішна майстерня творця «Останнього дня Помпеї», нащадка французьких гугенотів, що мав у туманному Петербурзі відкрити таїнства малярства синові сонячної України. Все було, як у сні або чарівній казці…

Учора був пан, а назавтра пропав,

 або Невеликий спогад про М.Хрущова, лауреата премії імені Т.Г.Шевченка, яка досі лежить у Києві, в звичайному сейфі

Лежать, щоправда, не гроші, а Диплом і Знак лауреата (на знімках). Якраз у ці дні минає 30 років з того дивного часу, коли найповажніша (по-сучасному, найпрестижніша) премія України була присуджена найпалкішому ленінцю, найбільшому уболівальнику України Микиті Сергійовичу Хрущову… У цій історії, як на здоровий нормальний глузд, чимало незбагненного. А як на ті славетні часи, коли могутній неозорий союз братніх народів однією ногою стояв у комунізмі, все йшло своїм ходом і ні в кого, звісно, не викликало жодних сумнівів.

Списки лауреатів широко і в обов”язковому порядку друкувалися у всій тогочасній пресі – партійній та комсомольській. І це був ідеологічний захід, проти якого ніхто не зміг і слова мовити. У списках фігурували саме ці чотири прізвища. А коли невдовзі з”явилася окрема помпезна інформація про те, що премію імені Т.Г.Шевченка присуджено М.С.Хрущову на ознаменування усіх його чеснот і з нагоди 70-річчя, то нікому й на думку не спало, що його прізвище не називалося в списку офіційно відзначених українським комітетом по Шевченківських преміях , який очолював тоді, до речі, Олександр Корнійчук.

То було в квітні 1964 року.

Так, усе зрозуміло, скаже наш бувалий у бувальцях читач, але до чого тут святе ім”я Шевченка? А ні до чого, - дозволю собі відповісти. Бавитися цим святим ім”ям нікому не дано. І, мабуть, є якийсь вищий смисл у тому, що Диплом і Знак із зображенням обличчя Шевченка повернулися на рідну землю. І в тому, що вони не потрапили до рука спадкоємців Хрущова, яким рідні корені не потрібні. Кожен вибирає життя по собі…

                             Людмила КОРОЛЬ, журналіст

Цей  крамольний пам”ятник. Йому 55

Ось що згадує В”чеслав Чорновіл про часи, коли підходити до пам”ятника Кобзареві було небезпечно. Хапали і кидали за грати.

Коли відбувся перший вихід до пам”ятника Шевченка, я саме закінчив університет і поїхав до Львова. Але вже другий вихід, 1963 року, не пропустив.

Раз на рік, 22 травня, прийдемо до пам”ятника, постоїмо, покладемо квіти. Одного тільки разу – з жовто-блакитною стрічкою (уявити тільки! Її швиденько прибрали). Пісень цілком дозволених поспіваємо. А як стали хапати, то – ще цікавіше. Молоді, відважні, затяті… А хапали всіх підрід. Пригадую, одного разу на п”ятнадцять діб «за хуліганство» ув”язнили Миколу Холодного. То Микола написав вірш «Товаришам із тюрми», мало не за Франком…

Стоять хрести на демократах,

Що впали в жовтні на зорі.

В тюрмі Лук”янівській на чатах

Стоять сини-богатирі.

Тюрму колись цю Катерина

Поклала тут, як букву «є».

В тюрмі сиділа Україна,

Минуле клянучи своє..

Далі щось не пам”ятаю, а закінчувався вірш такими рядками:

На волі ті, чий факт карати,

На наше слово полювати,

І те, що треба нам плекати,

Мерщій з корінням виривать.

Щоб зникли ми, як ліс  в Карпатах.

Як позникали кобзарі…

Стоять хрести на демократах.

Щурі ховаються в норі.

Отак вірші народжуються за 15 діб.

1967 року мене посадили. І, здається, 69-го був останній вихід до пам”ятника Шевченка. На початку 70-х років пам”ятник Шевченка став ізгоєм.

Газета «Демократична Україна» №26  10 березня 1994 року

О роде суєтний… Коли

Ми діждемося Вашінгтона

З новим і праведним законом?

А діждемось таки колись!

                           Т.Шевченко

Кобзареві присвячується

* Факти життя і творчої діяльності геніального сина України, які у літературних джерелах мають конкретне датування, увійшли до «Шевченківського календаря». Напередодні дня народження Кобзаря його випустила фірма «Довіра», яка висловила сподівання, що подібне видання сприятиме кращому пізнанню нашої історії, вихованню національної свідомості народу. Календар багато ілюстрований репродукціями творів талановитого художника, подає автографи його поезій.

Цим календарем фірма «Довіра» розпочинає серію подібних         видань, присвячених видатним постатям, які залишили слід в українській історії, та її визначним подіям.

* Нове видання «Кобзаря» з ілюстраціями українського художника Василя Лопати здійснило товариство «Просвіта». Знаменита збірка, яка віддавна стала воістину насущною книгою для всієї України, відзначається цілісним художнім баченням творчості геніального поета.

Багато ілюстроване, виготовлене на високому поліграфічному рівні видання було здійснене багато в чому завдяки допомозі Укрімбанку, майстрам-поліграфістам фабрики «Атлас».

                                    Денис Парійський, кор. Укрінформу.

Газета «Шулявка»  №10  11.03.1994 р.

Шевченківські дні в Україні

Суверенна і незалежна Україна відзначає день народження Великого Кобзаря. З приводу цього філологічний факультет Київського університету ім. Т.Г.Шевченка організував літературно-мистецьке свято «Шевченків день університету». Пройшли науково-освітянські читання професорсько-викладацького складу і студентів.

Проходять Шевченківські дні  і у музеї Т.Г.Шевченка. І так по всій Україні.

І з кожним роком святкуємо все гучніше та пишніше, бо прилучаються до цього свята не кілька сотень або тисяч людей, а всі – дошкільнята, учні та студенти, селяни та робітники, інтелігенція, державні мужі, віруючі й невіруючі, партійні і безпартійні, українці та неукраїнці, тобто діти всієї України.

Шевченкова творча спадщина – то для нас ціла академія. В ній сконцентровано все – наші мова, історія, звичаї та традиції, мораль, етика й естетика, основи українства і філософії, найвища наша духовність, наше минуле, сучасне і майбутнє. Пізнавши Шевченка, кожен пізнає не лише Україну, а й цілий світ.

                                                 Ред.

Газета «Наш час» №18  20 травня 1994 р.

           

               Улас САМЧУК

       Міць його магічного слова

Історія нашого народу хотіла так, що, вимовивши слово «Шевченко», ми тим самим висловлюємо наше духовне єство, наше Я. Без огляду на те, скільки років минуло відтоді, коли те слово почало діяти, як рівно ж такі зміни переживає Європа та ще, як і де диктує нам наша не завжди ласкава доля.

Шевченко завжди і скрізь із нами: він говорить, він наказує. Це вже так має бути. І змінити цей основний закон  рушійних сил народу з-над Дніпра та Дністра нікому не дано.

Не втаємничений у цю містерію чужинець нас спитає: у чому ж суть і міць того магічного слова? Відповідь дуже проста: те слово – наше слово. Виношене у віках, переболіле й вирване живцем із нутра нашої істоти. Воно передає все, що мусить сказати жива душа народу й воно своєю неухильною правдивістю кличе нас до боротьби за життя, до боротьби за наше бути, до боротьби за утвердження нас у часі й просторі.

І сьогодні, в ці дні великих історичних зрушень, у дні неймовірно напруженої борні, в дні, коли міняється обличчя світу більш ніж будь-коли, нам треба мати в собі Шевченка. Його прапори, його життєві гасла, його воля і його віра повинні діяти в нас. Перемога на фронті, перемога права і справедливості має для нас вирішальне завдання: ми знаємо, що наш народ жив і житиме далі, але нам не все одно, в яку форму виллється його життя. Тому зараз ми тримаємося Шевченкових заповітів.

І в тій вірі, в тому переконанні маємо переможне бажання нести у своїх серцях те Шевченкове, те велике слово, сказане нам на всі часи й для будь-яких обставин.

1943

                       Публікація Миколи ШУДРІ

Від редакції: Творчість Уласа Самчука, одного з найвизначніших українських письменників, якого лиха  комуністична недоля загнала на чужину, ще донедавна у нас в Україні була відома лише вузькому колу літераторів. Тепер же, хоч час і скрутний, його твори поволі виходять з друку.

Стаття, вище опублікована, хоч і написана в 1943 році, безперечно актуальна й сьогодні.

Газета «Голос України»  №94  21 травня 1994 року

«В Україну ідіть, діти, в нашу Україну…»

Ми лише вчимося іти, Тарасе. Пробач, батьку, що багато з твоїх дітей виявилося нікудишніми учнями, що батьківщина у більшості з нас і досі не в серці, а все ще на вустах. Хтось мовчить, бо «благоденствує». Хто не благоденствує, нарікає. А патентовані патріоти, галасуючи про любов до неньки, вимагають за неї негайних нагород, наче патріотизм – це гасіння пожежі чи рятування на воді.

Ім”я Великого Кобзаря не викидали з шкільних підручників. З них просто вилучали твори, що «не пасували» до наведеного глянцю та реноме «учня великих російських революціонерів-демократів». Це принижувало не тебе, Тарасе. Це принижувало нас, твоїх нерозумних і неслухняних дітей. Принижувало націю, що породила великого Сина, о потім, співаючи до нагоди «Заповіт», вважали себе «сім”єю вольною і новою», хоч насправді такою ця сім”я не була. Ми занадто пізно почали розрізняти фальш, і докір пече наше сумління, неначе «цвяшок в серце вбитий»…

І ми вирушаємо в далеку й тернисту дорогу до України. Нашої з тобою України, Тарасе! Дай Боже, щоб зустрілися ми новими і вільними! В єдиній родині.

              Людмила Коханець , «Голос України»

«Свята святих – Тарасова гора …»

Тут на канівському узвишші, біля могили Великого Кобзаря, звідки, здається, видно всю Україну, зринули в пам”яті рядки Максима Гаптара, поета, котрий бачив не зором, а серцем: «Свята святих – Тарасова гора У  величі за еверести вища, Як слово правди не зборімо віще, Як торжество вселюдського добра…» Про феномен національної святині, куди веде  “цілий світ доріг», про її сучасне і прийдешнє – розмова з директором Шевченківського національного заповідника у Каневі Ігорем ЛІХОВИМ.

- Пане Ігорю, ваш колектив готується відзначати ювілейну дату в історії меморіального музею Тараса Шевченка…

- Так, у червні цього року виповниться 55 літ відтоді, як гостинно відчинив двері Кобзарів дім. У вересні 1929 року Раднарком УРСР запропонував видатному українському митцеві Василеві Кричевському розробити проект музею Т.Г.Шевченка коло могили поета. Визнаючи непересічний талант архітектора, більшовицькі власті на деякий час навіть «забули» те, що 1918 року Василь Григорович відтворив ненависний їм тризуб у Великому і Малому гербах УНР. 11 квітня 1934 року на Тарасовій горі заклали підмурівок музею, а 18 червня 1939 року він прийняв перших відвідувачів. Це була остання праця, здійснена Кричевським у архітектурі, його гордість і його біль. Не все задумане Майстром , на жаль, удалося здійснити. Наприклад, плани майолікової оздоби фасаду, покриття даху черепицею, розпис інтер”єру. І все ж білокам”яна споруда біля могили духовного батька нації – це щось більше, ніж просто музей.

- Мільйони людей відвідали меморіал Великого Кобзаря, і кожен з них виніс відчуття дивовижної гармонії Тарасової гори, могили, пам”ятника поетові з музеєм…

- Я назвав би це особливим силовим полем усипальниці Шевченка, національної святині для українців усього світу, і могутнього таланту творця меморіалу – Василя Кричевського.

- Ось уже друге сторіччя всенародна любов  до Тараса Шевченка веде до українського Єрусалима – Канева, до могили Кобзаря, мов на духовну прощу, нові й нові покоління. Проте останнім часом – хоч як гірко про це говорити, але й мовчати не можна – для декого Чернеча (Тарасова) гора стала місцем політичних сутичок і самоутвердження. Гіркий спомин лишився від 22 травня 1991 року, коли біля могили схрестилися, немов шаблюки, червоні й синьо-жовті прапори, а люди, охоплені ненавистю одне до одного, забули. Де вони. І таке лиходійство, схоже, готувалося політичними і церковними силами заздалегідь.

Хранителі усипальниці Кобзаря з великим обуренням і гнівом ставляться до політичних спекуляцій на Тарасовій горі. Ми, як тільки можемо, боронимо від них святиню. Але не все в наших силах. Особливо коли не знаходять спільної мови служителі церкви, які й тут заходять у міжконфесійні чвари.

- Ви приголомшили  мене, пане Ігорю, цими гіркими фактами. Мала рацію літня жінка, котра стрілася мені на Тарасовій горі під час чергових торжеств з галасливими учасниками художньої самодіяльності, підігрітих, певно, не солодкою водою: «Не було бідному Тарасові спочинку ні на цьому світі, ні на тому не дають спочити…» Коли ж він  буде?

-Тоді, коли осягнемо дивовижний світ його генія – генія високого духу, віри, моралі. Коли прийдемо до нього, як до храму: з чистою душею і помислами, палкою любов»ю до України. Бо це ж він, Тарас, заповів любити її так, як любив сам – більше за самого Бога…

                                          

                                    Розмову вела Лідія ТИТАРЕНКО

Газета «Урядовий кур”єр»  №79  24 травня 1994 року

У Шевченковому вимірі

   Минулої неділі у Первомайську на Миколаївщині відшуміло свято козацької слави – велелюдне, бучне, щедре – на радість людям, на заздрість ворогам. Хлібом – сіллю зустрічали Президента України Леоніда Кравчука. У складі делегації столиці держави віце-прем”єр Микола Жулинський, міністр культури Іван Дзюба, поет, депутат Верховної Ради України Борис Олійник. Організатори Шевченківського свята – Спілка письменників, Спілка художників, обласні державна адміністрація та Рада народних депутатів зробили все можливе (навіть з погодою вгадали), аби слово Кобзаря на повен голос пролунало до нащадків козацької звитяги.

   Мешканців Первомайська, з якими спілкувався Л.Кравчук, хвилювали й проблеми соціально-економічного плану. Місто має розгалужену промисловість, в тому числі й оборонні підприємства, а вони в останні роки змушені скорочувати обсяги виробництва, зупиняти конвеєр.

   Тепер належить разом думати і робити всім разом. В єдності ми збережемо Україну, збережемо мир на своїй землі. «Ми іноді недооцінюємо, що живемо спокійно і мирно зі своїми сусідами, - казав Президент, - а в цьому – наша надія на майбутнє».

                                     

                                                    Олег  ОЛІЙНИК

 Газета “Злагода» №18  26 травня 1994 року

На Україні – Шевченків травень. Минає 180 років з дня його народження. Цього року Шевченківське свято «В сім”ї вольній, новій» проходило у Миколаївській області. Та Шевченко присутній в кожному домі, в кожній родині. Він з нами – в дорозі, в житті, в  трудах і молитвах.

      Березова Рудка

                                                                       Тарас Шевченко в 1843-45 роках бував у Березовій Рудці, що на Полтавщині

Березова Рудка,

Березова Рудка…

Як часто пролітає негадано – хутко,

Дорога звідусіль ще проляже гірка.

Березова Рудка,

Березова Рудка…

Полями дорога вертка,

Під дубом столітнім розквітло натхнення,

І недруги й други

Клялись в одкровенні…

Тут бачив він матір з дитятком щасливим.

О доле, о доле!

Невижате поле.

Праворуч, ліворуч –

Піски Кос-Аралу.

А сум його чайкою лине і лине.

А море Каспійське всю ніч реготало,

І в небі хмарини пливли без упину.

Гадав, може, звістка,

Мов спів солов”їний,

Прилине з Дніпра,

Зі степів України.

Та шлях той тернистий,

Та шлях той далекий,

Тривожно кричать перелітні лелеки,

За вікнами дзвонять не струни – кайдани,

І  місяць у небі яріє, мов рана.

Неволя неволить –

Невижате поле,

Березова Рудка терниною вколе…

І слово зринає вогненно-жагуче:

Ой доле,

Ой нене,

Народе могучий.

Розколеться небо,

І здіймуться грози,

І кільчаться вірші – то гнів, а то сльози…

Березова Рудка,

Березова Рудка пливла над Аралом –

На сірій хмарині,

Несла йому пісню з гаїв України.

                            Кирило КУРАШКЕВИЧ

Газета «Літературна Україна»  26 травня 1994 р.

ДУДАРИКИ

Нахвалялись дударики

Так уже заграти,

Щоб навіки запропали

Грати й каземати,

Щоб аж хрести на могилах

Стали танцювати…

Та й заграли… Ой лишенько!

Фальшиві музики,

Меломани від омани,

Брехуни великі.

В тулумбаси ударили –

На концерти платні,

Тільки гуртом дударики

Заграти нездатні.

Кожен соліст, кожен лідер,

В свою дудку дмуха.

Нема грання, лиш гармидер,

Хоч затуляй вуха.

В того дудка із лозини,

В того з окоренка…

Повідрощували вуса –

Геть, як у Шевченка.

Дударики! Від Тараса

Маєте одміну:

Ви вмрете за грошокасу,

А він – за Вкраїну.

                                               Володимир БРОВЧЕНКО

                   Підготував Володимир ПОРТЯНКО, Заслужений працівник культури України   0963344652