Зайдіть
сьогодні у наші дитсадки. Побачите тут світлі кімнати, іграшки, веселі дитячі
усмішки, дбайливих вихователів. І нехай труднощів нині хоч відбавляй, все ж
увага до дитинства залишається для нас на першому плані. Адже малюки – це не
тільки наше майбутнє, а й наша сьогоднішня радість. Слухаєш веселий гамір
дітвори і думаєш, як тільки життя цікаво влаштовано: підростає крихітка на
радість батькам, пізнає світ, вступає в нього з чистим серцем і душею.
Слухаю
веселий дитячий гомін, а перед очима інші картини. Холодне літо 1933-го у
Дащенках. Голодомор безжалісно косив людей, смерть витала над людськими
оселями, вистежуючи і старих, і малих. Шниряли по дворах комнезамівці. Перевертали
комори, печі, виривали з голодних рук останній кусень.
Холодом
охоплює душу, коли думаєш, що той штучний голод забрав близько тисячі
односельчан. А кожен з них так хотів жити, трудитися, ростити дітей. Та голодна
смерть поклала в могилу, якої сьогодні і знайти не можна. Зникла так, як зникли
були з нашої історії ці страшні роки. Комусь дуже хотілося б, щоб у пам’яті
народній не залишилося і згадки про них. Та й сьогодні загляньте у наші
сільські чи районний музей, ви і згадки про ті події не побачите, не те щоб
знайти фотодокументи, спогади очевидців. Тисячі людей заморено – і ні слова
згадки. Отакі ми були (та й зараз ще залишаємося) Іванами без роду і пам’яті.
А у
тридцять третьому у Дащенках люди, помираючи, рятували своє майбутнє – дітей. В
селі діяв дитячий садок (тоді його називали ясла), де харчували дітей. Не можна
залишатися спокійним, слухаючи розповіді колишніх працівників цих закладів.
Жаль стискає серце за загублене дитинство.
Ось місце того голодоморного дитсадка. Стою тут і
уявляються малюки, які рятувалися тут від страшного лиха. Були в них свої
маленькі радощі. Ждали вони вечорами батьків. Та не за всіма ті приходили, щоб
забрати додому. Бо не всі батьки
доживали до вечора. Померлих на скрипучому возі відвозили у спільну яму на
кладовищі.
Очевидці
розповідають, що крім основного приміщення дитсадка була ще хата для зовсім немічних дітей , які через
хронічне недоїдання не могли вже ходити, пухли. Вони лежали з блискучими очима
і час від часу просили «Дай!»,
«Дай!», «Дай!». А що було давати?
Майже нічого… І скрипучий віз забирав маленьке тільце дитини, відвозив до ями,
де вже лежали батьки.
Чим і перед ким завинили діти, що їм довелося вмирати,
навіть не торкнувшись, як слід, до життя? Діти завжди залишаються дітьми.
Навіть перебуваючи у тому передсмертному дитсадку вони ще намагалися якось
гратися, інколи ще й посміхалися, хоч так хотілося їсточки.
Не судилося цій малечі підрости та слухати пісні про
країну, де так вільно живе, а вірніше повинна жити людина. Не хочеться вірити,
що те, що було – правда. Він став нашим вічним болем – рік 1933-й, рік
розписаної всіма барвами колективізації.
Вічний спокій вам, маленькі дащенківці! Вічний спокій і
вашим померлим батькам. Ми нічим не можемо зарадити тому, що було. Хіба що
скажемо слова жалю і гіркоти.
Але, нехай у читача не складеться думка, що всі
дащенківські діти у тридцять третьому були у такому стані. Зовсім ні! Були і
нагодовані, ситі, добре вдягнені. Це діти отих «активістів», що вигрібали
останні крихти з хат, а потім вечорами ділили награбоване, заливали свої
безсовісні очі оковитою так горланили нових пісень. Оця рать розкошувала на
сльозах, горі односельчан. Отакий страшний був час, коли без війни, без
чужоземних ворогів губили людей свої ж земляки. А інших змушували тікати від
голодної смерті геть, кудись у сибірські далі. Тікати від рідної домівки, від
свого краю, такого красивого і багатого.
Шановні односельчани, гості Дащенок! Коли входите чи
в’їжджаєте в село, зліва побачите
кладовище. Зупиніться на хвилинку, схиліть голову, задумайтесь, що в наших
силах, щоб не повторилася більше ніколи наруга над життям, над дитинством. Щоб
завжди були радісними діти і щасливими - батьки.
Щоб не було сліз і жалю, а торжествували розум і добро.
В. Бойко. c. Дащенки – смт. Варва.
Радянське життя 14.12.1991
Комментариев нет:
Отправить комментарий