Голодомор у Дащенках (село Варвинського району Чернігівської області)

  У моєму селі Дащенки троє старих кладовищ. Двоє «забрали» схили пагорбів, а третє, на в’їзді в село, поволі заростає  здичавілим бузком і акацією. Старі люди кажуть , що початок йому поклали «голодні гробки» . Це слід від 1933 року. Вже майже нікому завертати у це місце тепер у дні поминок. А багато хто, особливо молодшого віку, і не знає правди про ту страшну трагедію. І не знання те, як і сама трагедія, - наслідок дій цинічних «мудреців», для яких людське життя – нічого не варте. І якби не вітри перебудови, ми б і далі жили в гнітючій атмосфері вдаваного благополуччя і спокою, з білими плямами в історії свого народу, від яких (через стільки років!) темніє у очах.

   Ще сьогодні односельці, кому вдалося вижити у 1932-1933 роках про голодомор згадують із великим жахом. Виснажені, опухлі, а нерідко і напівбожевільні люди помирали тоді на своїх обійстях, на дорогах, виповзали за двір, простягаючи руку по милостиню, по допомогу…

    По підрахунках, зроблених за розповідями дащенківців Івана Трохимовича Савченка, Мусія Степановича Приліпка, Луки Панасовича Філоненка (нині їх уже теж немає в живих) можна судити, що те лихоліття забрало 1000-1200 дащенківців.

Слід зауважити, що село наше колись було одним з найбільших у районі. Воно нараховувало близько трьох тисяч дворів. Простягалося по долині річки Многа, яка сьогодні зникає, аж на 5 кілометрів. До речі, перші письмові свідчення про  село відносяться до XVI століття.

Збереглися згадки про те, що село було заможним, адже жили тут люди роботящі. Та і порядність, мораль, чесність були не на останньому місці. У збереженні моралі немалу роль відігравала церква. Початкова школа існувала з часів земства. А у 1928 році було збудовано приміщення семирічки, клубу.

Але повернемося до сумних подій 1932-1933 років. Зараз про них пишеться багато. Стали відомими деякі документи, статистичні дані. Але переважають все ж спогади очевидців. Доки не відкриті всі спецфонди, це, мабуть, якнайнадійніше джерело інформації. І ним слід дорожити. Треба до того ж поспішати скористатися ним, бо невблаганний час забирає останніх свідків. Тож послухаймо розповіді очевидців.

   Марія Андріївна Герасименко: «Смерть стала звичайним явищем. Вона втратила свою трагічність і вже не була ні бідою, ні горем. Люди сприймали її як визволення від мук, а то й як полегшення для тих, хто залишився живий».

Голод вбивав людину фізично. Але він ламав її і морально, руйнував усталені принципи, лишав людину її людської суті. Бували випадки, що свіжі могили розкопувалися. Мертвим не було спокою і після смерті.

   Розмовляючи із групою дідусів і бабусь, котрі стояли в черзі за хлібом тихою, стомленою групкою біля обшарпаного і занехаяного ларька, що під конторою колгоспу, я почув таку розповідь: «На кладовищі для померлих копали траншеї, або ями. Трупи звозили сюди спеціально призначені люди. Їм давали 150-200 грамів хліба (інші вказували дещо більше, що малоймовірно). Тож у ці траншеї, бувало, звозили не тільки мертвих, а й непритомних. Мотрю Кириченкову скидали в яму, а вона випадково зачепилася спідницею за полудрабок, відкрила очі, просить відпустити, а візник її до ями штовхає. Потім якось змилувався. Вижила! І жила довго, тільки після такого залишилася назавжди зажуреною.  Відлюдьком після тих років жив і візник, бо обминали йог і старі і малі».

   Сільський тесля Петро Олександрович Чміль згадує: «У колгоспі,  хто ходив на роботу, давали, бувало, трохи якогось прокорму. Дома мати терла буряки. Навесні, коли в лісі появився перший цвіт, малеча внадилась туди – лизали квіти. Потім в хід пішли молоді пагони липи, калачики, зав’язь яблук. А хто переходив на пагінці, то пух, аж шкіра лопалась, - помирав першим».

Були, кажуть, і випадки людоїдства. Розказують, що збожевіла мати поїла двох своїх дітей і сама потім загубила себе.

   Це страшне лихо принесла сталінська колективізація. Так звані сільські активісти і представники різних вищестоящих організацій вигрібали «лишки». «Мітла» ця була безжальною, де не заховай жменю зерна чи картоплину і, навіть, макове зерня, - вигребуть. Навіть з попелу. Забирали одяг і домашні речі тих, хто не бажав вступати до колгоспу. З печі викидали горщики з борщем, залишали сім`ю старих і малих без наїдку. Робили все без жалю, без совісті.

До складу тих бригад входили в основному люди темні, неграмотні, озлоблені, ті хто ніколи не хотів працювати на повну силу, ледарював. Ці і без того криву лінію колективізації гнули на свій лад, розуміли розкуркулення як вседозволеність. Відібране ділили між собою. А потім влаштовували гучні нічні оргії.

   Весною 33-го не було двора, де б не постраждали від голоду. На початок липня в селі залишилось не більше чверті населення, та й ті не могли працювати. Корів, інших домашніх тварин майже не залишилося. Говорять, що і горобці появлялись на вулицях з острахом. Все, що можна було, з’їдено. Варили шкіряне взуття, солому, полову. На полях ловили ховрахів, мишей.

   Треба сказати, що в нашій країні  в 30-ті роки не було території, населення якої б так чи інакше не відчуло страшного лиха. Хоч голод охопив тільки частину країни, а смертельний голодомор торкнувся лише сільського населення України, Північного Кавказу, Казахстану, деяких районів Поволжя і Сибіру, але погіршення харчування та умов життя зачепило всю країну.

І в ім’я справедливості  давайте повернемося на порослі травами та здичавілим бузком кладовища голодних років. Повністю підтримую шановного колегу В.О.Бойка (районна газета за 5 квітня минулого року), який ставить питання про відкриття пам’ятника чи скромного обеліска тим, хто загинув від голодомору. Адже це жертви найстрашніших мук, насланих ворогами роду людського.

Василь Григорович Оніщенко.

Директор Дащенківської середньої школи (1985-1997рр.)