«Ой, ні брата, ні сестри…»

 Кожна родина має свою історію. Хочу і я розповісти про нелегку долю одного з земляків-дащенківців.

Народився Олексій у буремному сімнадцятому році. Батьки були заможними, мали землю і підторговували худібкою. Сім’я була велика, наш герой у ній – шостий серед дітей.
Селянська дітвора з малих літ привчалася до роботи. Батько навіть не пусти сина до школи, адже потрібно було порати і пасти худобу.

Життя тривало. Росли діти, родила земля і мало кого тоді цікавило, грамотний ти чи ні. Але наступили чорні дні так званої колективізації, коли у селянина нібито добровільно почали змінюватися погляди на життя і все ставало не «моїм», а «нашим». За розповідями свідків згаданих подій, то була страшна психологічна ломка.

Але те не цікавило владу, вона не питала згоден ти чи ні. Був план колективізації і його потрібно виконувати. І якщо селяни не виявляли згоди, то діяли примус і сила. А тут, як грім з ясного неба, тепер уже відомо – створений штучно, голодомор 1932-1933 років, який сприяв колективізації.

Однак не всі селяни шли в колгоспи. Багато хто упирався, вичікував, не хотів віддавати своє у спільний котел.  Не поспішала і родина Олексія. Але спонукали до вступу у колектив так звані комнезамівці, які забирали у непокірних останню зернину, картоплину, корівчину. Хоча сам вождь, може, й не знав, скільки смертей, горя, приниження сіяли в селі оті «ковезники».

Штучно створений голод скосив сім’ю і нашого героя – із шістьох дітей померли четверо, за ними пішов і батько. Хоронили мучеників у братських могилах, без імен, хрестів, домовин, просто заривали в землю, ніби то і не люди зовсім.

Очевидці кажуть, що страшно біло йти вулицею: діти просили їсти. Але нічого їм було дати, все відняли комнезамівці, які, назбиравши харчів, пиячили та горланили пісні типу «Широка страна моя родная». До речі, серед «ковезників» були здебільшого ледацюги та п’яниці, які не хотіли працювати. Своїми діями вони вклали в могилу не одну сотню непокірних дащенківців. Прокляття їм і більше нічого.

Чи можна спокійно згадувати те, як із двору забирали останню годувальницю – корову, як плакали діти, а один з братів, Іван, припав до її вимені, але був відкинутий комнезамівським чоботом та тут же і помер… Олексій вижив, бо його забрав дядько у П’ятихатки, де зуміли уникнути голоду. Залишились у живих і сестра Катерина та мати, яка й записалася у колгосп. Бідували, горювали, але на колгоспній баланді якось вижили.

Та не довгим виявився вік сестри: через кілька років вбила її на пасовищі блискавка разом із корівчиною. Залишився Олексій у матері один.

Але ніхто не подивився на це: хлопець був призваний в армію. Якщо не здужала тебе колективізація і голод – захищай Батьківщину, адже газети, радіо шуміли: яке красиве життя кругом, славили мудрість тодішнього вождя.

А як в армію йти, коли ні писати, ні читати не вмієш? Нічого! В армії грамоти трохи підучили. І пішло:  кадрова армія, потім фінська компанія, а там Велика Вітчизняна війна. Був і танкістом, водієм славних «Катюш» і чого тільки не було… І гіркота поразок, і успіхи, і полон після славнозвісної танкової битви біля села Прохорівка.

А що ж дома? Дружина з сином, яких не бачив роками. А ось в 1943 р. додому прийшла похоронка, мовляв, загинув ваш Олексій. Скільки сліз виплакала дружина і мати. Яка це була біда для них – не передати.

Салют Перемоги. Цього дня у Дащенках грала біля клубу радіола, з якої лилися слова. вдячності вождю за уміле керівництво у війні, перемогу, а потім хвала солдату. Малий син пішов до клубу сам. Коли повернувся додому мати запитала, ну що там, а він відповів: «Багато батьків…», адже свого тата не пам’ятав і всіх військових вважав за батьків.

В кінці 1945-го на загальний подив прийшов лист, в якому Олексій писав, що він живий, що був у полоні, невдовзі приїде додому. Ніхто не вірив у це, адже тоді були такі собі «жартуни», які писали подібні листи вдовам для своєї забави.

Через 4 місяці знову прийшов лист дружині, де чоловік писав, що він на Уралі в м. Самікамську, працює на шахті. Бо то так «рідний батько», тоді вже генералісимус розпорядився – не додому, а на роботу, бо «широка страна моя родная» вимагала дармових працівників. Все-таки дали відпустку, щоб поїхав і привіз на Урал сім’ю .

У Дащенках, коли зустрівся зі сином, той втік, бо не знав і не бачив свого батька. Радості в родині було море, одне її затьмарювало – син боявся Олексія і не називав батьком, бо уже мав 7 років, а слово «тато» ніколи не вимовляв.

Закінчилася відпустка і Олексій вирішив не їхати на Урал, адже не відчував своєї солдат провини за те, що залишився живим. Та через кілька днів його заарештували. Через тиждень на судовому засідання у Варві оголосили вирок – 7 років позбавлення волі за самовільне залишення роботи.

І знову етап. І знову чужина. Але вже через 2 роки наступило так зване потепління і після однієї з амністій Олексій повернувся додому. А далі – життя як життя. Був трактористом, помічником бригадира і таке інше.

Весь час боліло чоловікові, що він залишився один із великої родини. У свято, після чарки, першою його піснею була народна «Ой ні брата, ні сестри, ні з ким горя рознести».

Уже минуло більше 20 років, як Олексій спочиває на дащенківському кладовищі під простим хрестом. Підірвали здоров’я нелегке дитинство, фронтова юність. Та продовжується він в онуках і правнуках. Син у свій час служив у повітряно-десантних військах, онук – в Афганістані. Не минула і їх солдатська доля. Пам’ятають Олексія Оксентійовича, або просто Альошу, і односельці.

                                                                     В.Бойко