Общее·количество·просмотров·страницы

Науково-документальне видання «Партизанська Слава. Чернігівська область». В.П.Кальний "ЗАРАДИ ІСТИНИ". В.Савченко. Розвиток партизанського руху на Срібнянщині


  Упорядники: О.Б. Ковален­ко, О.В. Лисенко, І.М. Цимбаленко; довідкові матеріали: Т.А. Афанасьєва, Т.В. Донченко, О.М. Сидоренко, І.К. Чаус. – Чернігів: Десна Поліграф, 2011.− 498с.  (уривки)
    с.5    В період окупації області, що тривала 750 діб, проводились численні каральні акції щодо знищення міс­цевих мирних жителів. Згідно з архівними даними за роки Великої Вітчизняної війни загинуло близько 30 тисяч цивільних громадян нашої області.
     с 10   На території УРСР умови для організації та розгортання партизанського руху в 1941 – 1942 рр. були серйозно ускладнені низкою обставин. У західних областях УРСР населення активно протидіяло місцевим партійним і радянсь­ким органам внаслідок масових політичних репресій та депортації «політично неблагонадійних громадян». Значною підтримкою у регіоні натомість кори­стувалась Організація українських націоналістів (ОУН). На території Правобе­режної та Лівобережної України у пам’яті громадян ще були живі спогади про арешти і депортації під час суцільної колективізації, Голодомору 1932 – 1933 рр. і «великого терору» 1937 – 1938 рр.

     с.11   Ще 16 липня 1941 р. А. Гітлер зазначив: «Партизанська війна має і свої переваги: вона дає нам можливість знищувати все, що постає проти нас». Він підписав директиву з вказівкою про те, що партизанів слід розстрілювати на місці без слідства і суду, їхні будин­ки спалювати, а сім’ї знищувати.
      с. 15   Активізація партизанської боротьби у середині 1942 р. була зумовлена не тільки історичною перемогою Червоної Армії під Москвою, а й людиноне­нависницькою політикою нацистів на захоплених українських землях. Так, у довідці про стан справ в Україні від 20 жовтня 1942 р. було зазначено, що всі надії, які населення пов’язувало з приходом німців, усі розрахунки і плани розвіялися.
   с 161   № 58 Звіт секретаря Варвинської селищної ради про підготовку і проведення   збройного повстання 26 лютого 1943 року (уривки)
[травень – червень 1945 р.] 
    12 вересня 1941 року фашистські літаки вперше скинули бомби на с. Варва. Після цього розпочалося систематичне бомбардування Вар­ви і району, припинили роботу школи і установи. Відчувалась паніка се­ред районного керівництва. Перший секретар райкому партії т. Яремен­ко не зумів створити міцне, непохитне ядро для боротьби з окупантами іналежну конспірацію. Оголошено було тимчасовий розпуск винищу­вального батальйону. Призначено було збір комуністів і учасників ви­нищувального батальйону по сигналу, але сигналу так ніхто і не надав. Перший секретар РК КПУ т. Яременко в жовтні місяці 1941 року зали­шив Варвинський район. Другий секретар т. Ященко втік у хутір, де пере­ховувався у своїх родичів, аж поки загинув від рук поліцаїв. Голова РВК т. Крикливий перед вступом німців покінчив життя самогубством.
17 вересня в район вступили німці. Розпочався окупаційний режим.
    За цей період були розсекречені і видані окупантам всі склади зброї, боєприпасів, спорядження, продуктів харчування і іншого необхідного для ведення підпільної роботи і партизанської боротьби, що були створені до вступу німців для підпільників і партизан.
    ... в травні-червні 1942 року, в наслідок проведеної протягом зими підготовки в с. Варва була створена підпільна організація. Організаторами її були комуністи т.т. Кисляк І.Р. і Кіріченко Т.  В підготовку, що була проведена протягом зими І941–1942 року вхо­дило: зустрічі окремих товаришів і вишукування зброї.
   Вже в літку 1943 року до складу організації входили комуністи: Оно­прієнко, Тарануха Г.Ю., Фурса В.Г., Прихода М.В., Кривуца П.І., комсомолець Фурса Ю.Г. і позапартійні: Фурса Г.В., Холод І.М., Мошенець П.Й., Юрченко П.І., Карпенко А.Ф., Фурса М.Ф.
    Підпільна організація поставила своїм завданням зібрати людей і зброю та організувати партизанській загін і одночасно роз’яснювати населенню правду про Радянський Союз, перемоги Радянської армії і неминучий розгром фа­шистів, вселяти бойовий дух і закликати населення чинити опір окупантам, не їхати в Німеччину і інш.
   На початку серпня на території району був заарештований наш земляк т. Здоровець І.П., він був залишений на окупованій території як третій секре­тар Київського підпільного обкому КПУ. Але там був викритий і з метою за­мести сліди пробирався у Варву до своїх родичів. За завданням підпільної ор­ганізації т.т. Юрченко П. і Мудрий В.Г. допомагали т. Здоровцю І.П. вирватися з фашистської тюрми. З вересня місяця 1942 року він працює в нашій підпіль­ній організації.
   Хоч підпільна організація проводила обмежені дії, але наявність такої ор­ганізації відчувалась. Відчувався бойовий дух підпільників. Їх бажання вико­нати любе завдання. Відчувалась робота серед населення. Населення знало правду про події на фронтах, було впевнено в нашій перемозі, чинило опір фашистам.
   23 лютого 1943 року розпочалися арешти комуністів, комсомольців і ра­дянських активістів у районі. Страта заарештованих була намічена на 27 лю­того, місце для розправи було намічене на північній околиці Варви – провалля на холодниці.
   До ранку 27 лютого 1943 року повсталі заволоділи становищем в райцен­трі. Для керівництва повстанням, організацією і діями партизанського загону був утворений штаб у складі т.т. Здоровець І.П., Кисляк І.Р., Кривуць П.І., Гром­ницький Г.О., Мурий В.Г. Керівництво штабом було доручено т. Здоровцю І.П.
    Вранці 27 лютого був проведений мітинг в с. Варва. На будинку, де був розташований штаб повстання (приміщення міліції), райвиконкому і ін. будивли майоріли червоні прапори, як символи перемоги над ворогом. Населення слу­хало по радіо рідну Москву.
   Влада окупантів була знищена. Населення було безмежно раде такій знаменній події. Відголос про повстання блискавично розповсюджувався в сусідніх районах, активізував дії радянських патріотів, вселяв надію.
   В ніч на 28 лютого кращі сили повстанців були послані на західну окраїну Варви. Вранці 28 лютого фашисти розпочали наступ на Варву з боку Прилук. Сили німців значно перевищували наші, і нам довелося після короткого бою відходити з боєм. У вивозі біля зруйнованого мосту скупчення німців було об­стріляне з Демиднової гори. Внаслідок цих сутичок партизанами було знище­но декілька фашистів і затримано їх просування, що дало змогу населенню залишити Варву, а повстанцям передислокуватися.
    Фашисти вдерлися у Варву в другій половині дня 28 лютого. Підібравши трупи вбитих, німці жорстко розправилися з мирним населенням Варви. Було спалено біля 200 будинків і знищено більше 100 душ стариків і дітей, що не змогли втекти.
   Передбачаючи відхід, штаб доручив Кривуці П.І. підготувати транспорт і харчі. Все було підготовлено, і 20 параконних (підвод) возів з продуктами і спорядженням під командою т. Кривуци П.І. вирушили в указаному напрямку. Основні бойові сили лишились у Варві, 1 березня після короткочасного бою залишили Варву. 
     2 березня всі групи були зібрані в с. Озеряни. Не прибула лише група т. Смовського Х.Х. В цей час остаточно був сформований партизанський загін і був приведений відповідний бойовий порядок. У загоні було утворено п’ять бойових взводів по 30–35 ч. Командирами взводів були призначені т.т. Приходько, Тарануха Г.Ю., Мудрий В.Г., Суглоба О., Корнєв Ж., групу розвідки очолював т. Громницький Г.О. і Фурса Г.Я., постачан­ня і господарську частину – т. Холод І.М., медичну службу беззмінно очолював лікар Надуєв. 
   Проведення партійної роботи було доручено т. Кисляк І.Р. і Іваненко Л.П. Комсомольську роботу та роботу серед молоді – т. Кривуці В.І. і Фурсі Ю.Г. Керів­ництво загоном здійснював штаб на чолі з т. Здоровцем І.П. До 6 березня в райцентрі німецьких установ не було, фашисти, які лишили­ся живими, втекли в м. Прилуки. Лише наїздами прибували окупанти у Варву крупними військовими підрозділами і готували фортецю для розташування німецьких окупаційних установ. В селах району німецькі власті довгий час не могли організувати хоч будь-які окупаційні органи. Партизанський загін через весняне бездоріжжя залишився в південних районах Чернігівської, Сумської областей та північних районах Полтавської області.
  Всі спроби знищити наш загін були безуспішними і фашисти помстилися мирному населенню с. Озеряни, спаливши живими 217 душ. Ця звіряча розправа ще більше згуртувала навколо партизанського загону населення. 
   Наш загін в цих важких умовах, користуючись всенародною любов’ю, актив­но діяв аж до з’єднання з військами Радянської армії.
  Власноручні підписи громадян смт. Варва Кисляк Івана Романовича, При­хода Михайла Яковича, Холод Івана Михейовича, Фурса Григорія Яковича і Фурса Марії Федорівни Виконком Варвинської селищної Ради депутатів тру­дящих стверджує.
    Секретар селищної ради [підпис] Пальоха 
  Держархів Чернігівської області ф. П–139, оп.1, спр.34, арк.49 – 58. Ко­пія. Машинопис.
    с. 172  № 60 Довідка про партизанський загін під командуванням Є. Соколовського 
[травень 1945 р.] 1
    Командование отряда
1.                      Командир отряда – Соколовский Евдоким Хрисанфович
2.                      Комиссар отряда – Симоненко Николай Андреевич

    Возникновение отряда и его деятельность
  В феврале месяце 1943 года под руководством подпольных партий­ных групп: с. Варва – руководители т.т. Кириченко и Кисляк, с. Озеряне – т. Волох П.П., с. Светличное – т. Гапон Д. и Калиновицы – т. Иваненко Л.П., было подготовлено вооруженное выступление в Варвинском районе против немецких оккупантов.
    Вооруженное выступление началось в райцентре в с. Варва в ночь с 26 на 27 февраля.
Первоначально был освобожден из-под ареста партийно-советский актив, после чего была разоружена Варвинская полиция. Вооружив освобожденных арестованных захваченным в полиции и хранившемся подпольными группами оружием, указанные подпольные группы организовали вооруженный отряд.
    27 февраля отряд разгромил немецкую жандармерию и другие органы не­мецкой власти, как в райцентре, так и в селах района. Через несколько дней отряд вырос до 300 чел., имея на вооружении 90 винтовок и один ручной пу­лемет. Действиями отряда руководил штаб, командира отряда не было.
    Отряд продержался до 20 марта, после чего в связи с подброской в район крупных сил немцев и полиции вынужден был разбиться по группам (по 7 групп) и перейти на нелегальное положение с задачей возобновить действия с наступлением весны.
   В апреле месяце 1943 г. к одной из этих групп, находящейся в лесах Лох­вицкого района, Полтавской области (по соседству с Варвинской) примкнули т. Соколовский В.Х. и с ним пришедший т. Яровой А., которые так же скры­вались по лесам района. Спустя некоторое время, т. Соколовский был избран командиром группы, а его заместителем т. Яровой. Вскоре к группе т. Соколов­ского примкнули и другие группы из Варвинского отряда.
    Таким образом, на основе участников вооруженного выступления про­тив немецких оккупантов в Варвинском районе, в период апреля месяца 1943 г. оформился партизанский отряд, насчитывавший в своем составе 57 человек, командиром которого был т. Соколовский. Активные действия отряд начал с момента своего оформления, то есть с апреля месяца 1943 года.
До 15 июня 1943 года отряд действовал в Варвинском районе, Чернигов­ской области и в Лохвицком районе, Полтавской области, откуда перебазиро­вался в соседний Сребнянский район Черниговской области, где встретился с партизанской группой Сребнянского района в составе 18–20 человек, коман­дир группы – т. Поэта Федор Тихонович, которая и объединилась с отрядом т. Соколовского.
   Партизанская группа т. Поэты организовалась в марте месяце 1943 года и до встречи с отрядом Соколовского активных действий еще не проводила. Спустя короткое время, отряд снова возвратился в Варвинский район, где встретился с группой вновь прибывших партизан с Варвинского рай­она, насчитывающей в себе 70–80 человек. Группу возглавляли Здоровец, Смовский и бывший начальник полиции с. Варвы Назема (в данное время Назема скрывается), эта группа так же влилась в состав отряда.
    В связи с усилением преследования за партизанским отрядом со сторо­ны немецких карательных отрядов и учитывая отсутствие больших лесных массивов в Варвинском районе, командование решило перейти в другие районы, где имеются удобные условия местности, в частности, перейти в Иваницкий район. Но часть людей с отряда, главным образом местные жи­тели Варвинского района, уходить с района не захотели, поэтому с отряда была выделена так называемая «Южная группа», т.е. группа Варвинского района в составе 80 человек под командованием т. Здоровца, Смовского и Наземы.
     В августе месяце отряд т. Соколовского прибыл в леса Иваницкого рай­она, где встретился с отрядом им. «18 августа» Иваницкого района – ко­мандир отряда т. Лойко и комиссар т. Симоненко, после чего оба отряда объединились в единый партизанский отряд. Командиром отряда остался т. Соколовский и комиссаром т. Симоненко.
В конце августа месяца 1943 года для расширения зоны деятельности отряда в Прилукский район была послана партизанская группа во главе с т. Федоренко Г.П.
В том же месяце отряд с группой до 30 чел. т. Парченко, но через несколько дней после одного боя с немцами возвратилась обратно в отряд.
18 сентября 1943 года отряд соединился с частями Красной Армии.
    Зона деятельности отряда
В зону деятельности отряда и его групп входили районы: Варвинский, Сребнянский, Иваницкий, Малодевицкий, Прилукский Черниговской области и Лохвицкий район Полтавской области.
     Структура отряда
Весь отряд подразделялся на основной отряд и отдельно действующие 2 группы – Варвинская (южная) и Прилукская.
Основной отряд так же имел в своем составе 4 группы (роты) с дальней­шим разделением на взводы. Руководство всем отрядом возглавлял штаб от­ряда во главе с командиром и комиссаром отряда.
     Итоги боевой деятельности
Уничтожено немецких оккупантов – 384, изменников Родины – 324, поли­цейских станов – 6, комендатур – 1, ж.д. эшелонов – 4, паровозов – 2, вагонов – 28, мостов на грунтовых дорогах – 10, автомашин – 90, складов с продоволь­ствием – 1, промышленных предприятий – 2, мотоциклов – 7, молотарок – 43, тракторов – 31, самолетов – 1.
     Взяты трофеи
За тот же период взяты трофеи: минометы – 1, ПТР – 1, пулеметов – 21, винтовок – 385, автоматов – 3, пистолетов – 5, гранат – 17, патронов до 70 ты­сяч, автоматов – 13, мотоциклов – 4, раций – 1.
    Потери отряда
Убитых и пропавших без вести – 36 человек.
    Вооружение отряда
Минометов – 1, ПТР – 1, пулеметов – 4, ручных пулеметов – 12, автоматов – 109, винтовок – 757, револьверов – 99, гранат – 512.
    Расформирование отряда
Отряд т. Соколовского и входящие в его состав группы соеденились с ча­стями Красной Армии 18–19 сентября 1943 г.
Расформировались 20 сентября 1943 года.
На день расформирования личного состава в отряде числилось 983 чел., в т.ч. по группе т. Федоренко – 235 чел. 3 и по группе Здоровца – Смовского – 185 чел.
При расформировании большинство партизан ушло в Красную Армию, остальные на партийно-советскую и другие виды работ.
В отряде числилось: коммунистов – 97 чел., комсомольцев – 50 чел., жен­щин – 39 чел.
Примечание: К итогам боевой деятельности приобщены такие итоги дея­тельности партизанских групп, входящих в отряд т. Федоренко и т.т. Здорови­за-Смовского. Кроме того, приобщены итоги боевой деятельности Иваницко­го отряда им «18 августа» за время его самостоятельной деятельности, т.е. до периода слития с отрядом т. Соколовского.
     Материалы к справке
       1.    Отчет о боевой деятельности отряда т. Соколовского.
       2.    Отчет о боевой деятельности отряда им. «18 августа».
       3.   Объяснительная записка к-ра партизанской группы т. Федоренко от 16.05.1945 г.
       4.  Справка бывшего комиссара партизанского отряда т. Симоненко от 14.05.1945 г.
       5.   Объяснительная записка т. Смовского от 17.05.1945 г.
       6.   Справка Варвинского РК КП(б)У от 18.05.1945 г.
       7.  Справка т. Иваненко Л. от 16.05.1945 г.

           Зав. военным отделом 
       Черниговского обкома КП(б)У [підпис] Демченко 
   Держархів Чернігівської області ф. П–139, оп.1, спр.34, арк.5–8. Оригі­нал. Машинопис.

В.П.Кальний "ЗАРАДИ ІСТИНИ" 

Десять запитань автору видання «Варвинський набат» Кисляку О.І. з приводу публікації спогадів про Варвинське підпілля та дії партизанського загону на Варвинщині в період Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 рр.

Нещодавно довелося прочитати спогади одного з керівників Варвинського підпілля та партизанського руху на Варвинщині, його спільників, надруковані місцевою редакцією газети «Слово Варвинщини» у збірнику «Варвинський набат», підготовлені до друку сином цього підпільника Кисляком О.І. до 70-річчя з дня повстання підпільників у селищі Варва на Чернігівщині 26 лютого 1943 року.
Здавалось би, патріотична зворушлива подія – екскурсія у далеке минуле, пізнавальна і повчальна історія для нинішнього покоління.
Але враження, на жаль, зовсім інше, як власне, так і багатьох варвинчан, населення регіону, навколишніх сіл, з ким доводилось спілкуватись і обговорювати дані публікації. Чому ж відбулась така бурхлива, пригнічена і негативна реакція значної кількості громадян?
На ці запитання, використовуючи архівні матеріали, документи, спогади учасників та свідків тих подій, їхніх нащадків, аналізовуючи та розмірковуючи відповідає автор «Запитань…».
Через два роки Україна, як і країни – колишні республіки СРСР, країни Європи і антигітлерівської коаліції відзначатимуть 70 років з дня Перемоги у найбільшій і найкривавішій війні двадцятого століття – Другій світовій, а для нас, в недалекому минулому, радянських людей, Великій Вітчизняній …
Багато написано книг, знято кінофільмів про ті буремні роки, багато розказано історій батьками та дідами своїм синам і внукам про ті трагічні події. Ніхто не забутий і ніщо не забуте. Пам`ять про загиблих, про учасників боїв, про переможців, про безмежний героїзм і запроданство не повинна піти у забуття. Ніщо так не могло знівечити і скалічити долі наших людей, як ця кривава і нещадна війна. Нащадки, молодь, нинішнє покоління повинні знати свою історію. Як сказав великий українець О. Довженко: «Хто не знає минулого, у того не буде і майбутнього».
Вже 22 роки, як Україна – (молода незалежна держава) стала на самостійний і незалежний шлях розвитку. Більш доступними стали архіви, більш відвертим спілкування, майже повністю відкинуті ідеологічні нашарування, які спрямовували світогляд людей під певним кутом зору, більш прозорою стала правда. Історики, краєзнавці, пошуковці продовжують досліджувати події воєнних років, відбудови країни, інших сторінок нашої історії. Із небуття повертаються безіменні герої, іноді зовсім по-іншому подаються різні події. Тому чергова поява документальних матеріалів, на підставі глибоких досліджень завжди викликає інтерес широкого загалу нашої громадськості. На Україні майже немає такої сім`ї, яку б не торкнула своїм чорним крилом війна.
Як свідчать архівні матеріали, Чернігівська область була окупована німецько-фашистськими загарбниками два роки (з вересня 1941-го по вересень 1943-го року). За ці два роки фашистами було розстріляно і по-звірячому закатовано 120782 (з інших джерел – 127778 чол.) мирних жителів – літніх людей, жінок, дітей. Вивезено в Німеччину – 60766 чол. (з інших джерел – 41578 чол.).
У Варвинському районі у 1941 р. на фронт пішло близько чотирьох тисяч чоловіків. Напередодні окупації на будівництві оборонних ліній брало участь близько двохсот осіб. У винищувальному батальйоні налічувався 101 чоловік. Після звільнення району від окупантів відмобілізовано на фронт було 8350 чоловік. Не повернулись з війни чотири тисячі чоловік, у тому числі дві жінки.
2866 варвинців нагороджені орденами і медалями за бойові заслуги. Звання Героя Радянського Союзу удостоєні – 4 – Васюк І.Я., Кондратець І.Я., Пилипенко Я.П., Тканко О.В. Один нагороджений Орденом слави трьох ступенів – Редька С.О.
У період окупації в районі знищено фашистами 375 чол. мирного населення, спалено 160 дворів, вивезено до Німеччини 930 чол.
З інших джерел (Книга Пам`яті) тільки у Варві загинуло 199 місцевих жителів та в с. Озеряни – 186 (що були спалені). А після повстання 1943 р. у Варві карателі спалили заживо 70 чоловік і понад 100 будинків (з інших архівних джерел було знищено понад 100 душ мирних жителів – літніх людей, жінок, дітей і спалено близько 200 будинків – Держ. архів Чернігівської обл. ф. П – 139, оп. 1, спр. 34 арх. 5 – 8). В Озерянах спалено 119 будинків.
Як випливає з офіційної інформації, Варвинщина переживала спільну з усією окупованою територією біду.

КІЛЬКА СЛІВ ПРО АВТОРА ЗАПИТАНЬ
Автор цих рядків народився у селищі Варва, після війни, в кінці сорокових років. Його батько, Кальний Павло Андрійович і дід Андрій Андрійович – теж корінні варвинчани, нині вже покійні.
Батько був призваний на військову службу у 1938 році. З першого і до останніх днів брав участь у бойових діях з Фінляндією. Пройшов усю Велику Вітчизняну війну у діючому складі Червоної Армії. Починав рядовим зв`язківцем на фронті, потім – командиром відділення зв`язку. Закінчив війну старшим сержантом, заступником командира взводу зв`язку. Неодноразово був поранений на фронті, обморожений, контужений. У 1942 р. вступив до лав Комуністичної партії. Звільнився в запас у 1946 році. Дитинство теж було в нього не безхмарним. У 5 років померла мати, не солодко жилось з мачухою, а у 15 років помер його батько, ветеран Першої світової війни 1914 року, на якій здобув тяжкі поранення і заслужив царські нагороди. Чимало державних нагород за бойові заслуги мав і мій батько. Після війни Павло Андрійович працював у районному комітеті Комуністичної партії, вів секретний відділ райкому.
Мати, Софія Іванівна, першого чоловіка втратила на фронті, залишившись з трьома дітьми на руках. Двох дітей не вберегла. Дев`ять місяців і три рочки було моїм старшим сестричці і братику, коли вони згоріли живцем під час однієї з трагедій тих буремних років. Побрались мої батьки після війни, проживши хоч і не довге, але насичене взаємною повагою і любов`ю життя. Звичайна типова українська сім`я повоєнних років…
ЗАПИТАННЯ ТА КОМЕНТАРІ НА ОПУБЛІКОВАГНІ У «ВАРВИНСЬКОМУ НАБАТІ» СПОГАДИ
Я не літературознавець, але науково-популярним виданням і навіть книгою публікацію «Варвинський набат» не назвав би. Хоч автор, Кисляк О.І., саме так її називає. Воно не упорядковане, не послідовне, абсолютно суб`єктивне, значна частина книги заповнена матеріалами, які ніякого відношення до описаної теми не мають. Крім того, публікація таких матеріалів потребує рецензії когось із відомих істориків чи літературознавців, тим більше, що у передмові видання автор інформує читача, що «… історики дослідили і описали в історичній літературі важливість і значимість Варвинського збройного повстання…» Але посилань на цих істориків і фрагментів їхніх досліджень у публікації не наведено. Єдине пізнавальне значення видання полягає в надрукованих копіях архівних довідок та деяких фотоматеріалах, які були надані автору місцевими краєзнавцями.
Лейтмотив спогадів зрозумілий: Кисляк І.Р. – автор спогадів, організував підпілля, яке переросло у партизанський загін. В усьому прослідковується керівна одноособова роль автора спогадів, в чому він і намагався переконати читача.
Описані бойові дії партизанів не мають конкретики. Автор спогадів Кисляк І.Р. не обтяжує себе описом бойових дій, а саме вони б і переконали читача у реальності тих подій.
Коли читаєш спогади, виникають лише запитання, на які немає жодної відповіді, а там, де вони є – абсолютно не переконливі.
Перше запитання. Чому не з`явилась публікація спогадів 50 – 60 років тому? Не з нагоди 70-річчя з дня повстання, а, наприклад, з нагоди 10 – 15 річчя, адже тоді було багато живих свідків тих подій. Сьогодні нікого вже немає в живих. А були б вони живі, то досить швидко зробили б власні коментарі, і, повірте, не на користь автора спогадів.
Автор видання у «Передмові» переконує читача, що пересічній людині у радянські часи здати до друку книгу і дочекатись, коли її надрукують – було неможливо. Вибачте, але, на мою думку, автор просто лукавить. Якщо зміст спогадів актуальний, реалістичний і вартий того, то його б надрукували. Та й навіщо було вести мову про книгу, а чи не варто було спочатку надрукувати спогади у місцевій пресі, у кількох примірниках районної газети. Заодно почути відгуки місцевого населення, очевидців тих подій. Можливо, і необхідність у книзі відпала б, або навпаки, спогади доповнились суттєвими зауваженнями і мали б зовсім інший зміст. Але цього не сталося, чому? Можливо, автор видання, як і автор спогадів, сподівалися, що поставлять останню крапку в реальності описаних подій, без права чиєїсь апеляції, бо через 70 років її буде зробити неможливо, або непросто. Тут вони глибоко помилились. Публікація спогадів винесла на поверхню давно призабуте, але ніколи не затуваюче і не заростаюче бур`янами, як невиліковна рана. Воно живе у пам`яті дітей і внуків – нащадків трагічно загиблих у період окупації. Їхні спогади теж варті уваги.
Я, як місцевий житель, знав дуже багатьох учасників підпілля і партизанського руху, особливо варвинчан. Нашими сусідами була сім`я Фурсів: Григорій Якович Фурса, Марія Федорівна, Юрій Григорович та Віра Григорівна. Дружив з дітьми Юрія Григоровича та Віри Григорівни, хоч вони і були значно молодші від мене. Поряд з нами жив Марченко Іван Миколайович. Добре знав також Пітухова Ю.В., Кривуцу В.Й., Кривуцу П.І., Холода І.М., Тарануху Г.Ю. і багатьох інших.
Мій батько знав переважну більшість учасників руху. Друзями дитинства і його однокласниками були Кондратець І.Я. – Герой Радянського Союзу, Балаба І.П. і багато інших варвинчан, значна частина котрих не повернулась з фронтів Великої Вітчизняної війни. Про людей, про яких ведеться мова, можу сказати лише одне: порядні, працьовиті, чесні люди. Спілкуючись із ними, слухаючи їхні розповіді про окупацію, доводилось чути зовсім інші історії, ніж описані в спогадах Кисляка І.Р.
Друге запитання. Чому, працюючи в Ічнянському районі Чернігівської області, де набагато кращі умови для підпільної і партизанської діяльності (там масивні ліси і болота), автор спогадів Кисляк І.Р. потрапив у Варвинський, де таких умов немає? Із слів автора, напередодні окупації секретар Ічнянського райкому не рекомендував, не дозволяв йому займатись підпільною і партизанською діяльністю у зв`язку із слабким здоров`ям. А що ж тоді він йому рекомендував? Напередодні війни, як і після неї, такого слова як рекомендував, або не дозволяв у партійному і державному лексиконі майже не вживалось. Тоді підлеглим наказували. Та і стосовно здоров`я немає повної ясності. У той час медичними довідками для звільнення від фронту, а тим більше від підпілля, не розкидались, і в спогадах вони не фігурують, - лише слова. А по життю Кисляк І.Р. не мав хворобливого вигляду. (Із біографічної довідки відомо, що Кисляк І.Р. прожив 92 роки).
Третє запитання. Чому автор спогадів не пішов на фронт? Що йому заважало? Яку мету ставив перед собою, залишаючись на окупованій території? За яких обставин потрапив у полон? Адже його ніщо не стримувало (сім`ю він евакував своєчасно).
На початку Великої Вітчизняної війни на окупованій загарбниками території залишилось дуже багато радянських людей. Лише небагатьом вдалось евакуватися у глибокий тил (як сім`ї автора спогадів). Причини були різні. Дехто просто не встиг, бо темпи наступу гітрелівців були досить високі, декого з біженців настигла окупація в дорозі, і їм довелось осісти далеко від рідних місць, частина з них просто загинула. Багато з них не змогли відійти у тил, бо не знали де він буде, адже вірили у Червону Армію, яка не пропустить ворога далеко, а окупація не буде тривалою. Сільське населення, за окремим винятком, взагалі не було евакуйоване. Не було і технічних можливостей організувати таке масштабне переселення людей. Було і багато суб`єктивних причин: великі сім`ї, малолітні діти, літні люди, власне господарство. А ще люди сподівались, що ворог не підніме руку на мирне населення.
Були і такі, хто розраховував на краще життя, бо в пам`яті ще не зітерлись роки голодомору та червоного террору. А були й такі, хто чекав приходу окупаційної влади, і ладен був прислужитись їй чим завгодно. Таких зрадників теж було достатньо. Особливі проблеми виникали у чоловічого населення призовного віку, здатного боротись з ворогом, чинити йому опір, але яке залишилося на окупованій території. Для них було лише два виходи. Або прямувати до лав Червоної Армії чи великих формувань партизанів, або ж служити ворогу. Був ще третій шлях: переховуватись, дочекатись слушної нагоди, а потім також приєднатись до діючих збройних сил, або ж чинити опір у тилу ворога. Останній шлях був найбільш ризикований і складний, оскільки вимагав не тільки конкретних і значимих дій, але й великої обачності, щоб своїми діями не накликати біди на мирне населення.
Про роль партизанського руху достатньо написано в документальній історичній літературі . Партизанським рухом були наповнені Брянські ліси. Велике значення у ході Великої Вітчизняної війни мало з`єднання С.А. Ковпака, який своїм рейдом «Від Путивля до Карпат» наніс гітлерівцям значних і непоправних втрат. Партизанське командування цього з`єднання та інших великих угруповань дуже обережно ставилось до контактів з населенням окупованих територій, розуміючи, що це тил, і своїми діями можна спровокувати велику агресію з боку ворога.
Тому партизани більше діяли вздовж стратегічних шляхів та об`єктів військового призначення, знищуючи тилове господарство загарбників та шляхи його наповнення. Невеличкі групи підпільників і партизанів діяли на власний розсуд.
Четверте запитання. До початку 1943 року автор спогадів, як і його найближче оточення, просто переховувались на окупованій території, у Варвинському районі, не вчиняючи жодних дій опору протягом півтора року. Чому за цей час не було жодної спроби з`єднатись із партизанським загоном С.А Ковпака, який діяв поряд, на Сумщині, з початку окупації, або ж просуватись до лінії фронту – для з`єднання з Червоною Армією? Адже, з розповідей самого Кисляка І.Р., вони дуже вправно маневрували малими групами перед самим носом в окупантів. Півтора року, які переховувався автор спогадів та його оточення, їх співвітчизники проливали кров у боях на фронті.
Активізація діяльності партизанів і підпільників припадає на початок 1943 року, коли стало зрозуміло, що грізному ворогу хребет зламано і почалось звільнення окупованих територій України.
Іншим чинником спротиву населення була людиноненависницька політика нацистів на захоплених українських землях. Так, у довідці про стан справ в Україні від 20 жовтня 1942 р. було зазначено, що всі надії, які населення покладало на прихід німців, усі розрахунки і плани розвіялися.
Кожний, хто перебував на окупованій території (особливо колишні державні чиновники і комуністи) розуміли, що незабаром радянська влада спитає, чим ви займались на окупованій території, чи все зробили, щоб не залишитись в окупації, чому не просувались до фронту або до партизанів, чому не чинили спротиву ворогу. Особливо ці запитання переслідували тих, кого було залишено на окупованій території державними органами і партією для організації підпілля і партизанського руху. (Вони ставили ці запитання самі собі). Почався 1943 рік, а в активі цих «організаторів» не було абсолютно нічого, бо вони просто переховувались.
Ця активізація мала неоднозначні наслідки. Наведу приклад із спогадів нашої сім`ї. Хата мого діда, де народився мій батько, знаходилась по нинішній вулиці Коцюбинського, у Варві, поряд, майже навпроти, із двоповерховим будинком нинішньої аптеки. У період окупації там містилась сільгоспінспекція окупаційної влади. У ній на початку 1943 року перебувало кілька німців та інших служителів порядку. У хаті мого покійного діда, на той час, проживала мачуха мого батька з малолітньою донькою. Пізнього вечора наприкінці січня до оселі постукали незнайомі. Жінка відчинила. До хати зайшло троє озброєних людей, назвалися партизанами. Наказали замкнути двері, не світити світло і не виходити без дозволу з хати. Троє чоловіків уважно, через вікно, почали розглядати сільгоспінспекцію, де в одному з вікон горіло світло, очевидно, там був черговий інспекції. Про щось тихо вели перемовини. Потім двоє з них вилізли на горище хати, витягли пару кулів соломи з покрівлі (вона була солом`яна) навпроти будинку сільгоспінспекції. Через декілька хвилин пролунало кілька пострілів. Забряжчали шибки в інспекції, погасло світло. Партизани хутко зібрались, не забувши прихопити із собою харч, хоч і вбогий, який налаштувала жінка за їхнім наказом, попередили, щоб вона примала язик за зубами, і тихо зникли в темряві. Налякана жінка з малолітньою дитиною не знала,що робити, хоч усім своїм єством відчувала тривогу – і не безпідставно. Всю ніч не зімкнула повік. Вдосвіта завітав сусід, який зрозумів, що відбулося, та й жінка йому про все розповіла. Він порадив зібрати найдорожче у вузлик і негайно покинути оселю, що вона разом із донькою хутко і зробила. А вже через кілька годин хату оточили поліцаї, якими керувало декілька німців. Не складно було зрозуміти, звідкіля вівся вогонь по сільгоспінспекції, бо витягнуті кулі соломи і гільзи залишились на місці. Не знайшовши нікого, крім доказів, поліцаї облили хату бензином і підпалили. Так згоріла оселя мого діда, а з вогнем пішли у небуття документи, фотографії, інше збіжжя. В пам`ять про мого діда не залишилось жодного документа, нагород, навіть фотокартки. А мачуха мого батька з донькою переховувалась до кінця окупації у с. Ребці Срібнянського району в родичів.
Зате, вже на другий день, Варвою поширились чутки, що партизани напали на сільгоспінспекцію, повбивали німців і поліцаїв і повністю розгромили її. Коротко кажучи, галасу наробили, і в актив своїх «героїчних акцій» записали. Про цю подію мені особисто розповіла баба Параска, мачуха мого батька, і її сусід Кривуца Павло Іванович, учасник партизанського руху.
Наведений мною приклад непоодинокий. Тому абстрактні фрази про любов населення до партизанів і підпільників, наведені в спогадах, далекі від дійсності. Взагалі населенню в окупації було дуже важко. З одного боку німці тиснули та забирали в людей худобу, іншу провізію, гнали на роботу в поле, не залишаючи часу для праці на власних обійстях. З іншого – партизани, які, переховуючись у лісах, заготовляли продовольство для власних потреб, у того ж населення. І тим, і іншим не відмовиш, а ще й свої сім`ї чимось нагодувати потрібно. Та й будь-які дії партизанів і підпільників проти окупаційної влади відразу ж трансформувались у каральні акції над населенням.
П`яте запитання. Чому у спогадах відсутній аналіз та взаємозв`язок між діями партизанів, підпільників та реакцією фашистів на їхні дії? У спогадах вони мають відокремлений облік без взаємозв`язку.
У Книзі Пам`яті України записано, що після лютневого повстання, 26 лютого 1943 року, у Варві вже на другий день карателі, які приїхали з Прилук, спалили заживо 70 чоловік (близько 100 чоловік) та понад 100 будинків (близько 200 будинків). Це була реакція на дії псевдопартизанів, і взаємозв`язок між обома подіями, як дослідили історики, був абсолютно прямий.
Символом знущань фашистів на окупованій території СРСР радянська пропаганда зробила білоруську Хатинь, де заживо згоріли 149 (за останніми даними 152) мирних жителів – жінок, дітей, літніх людей.
1377 сіл разом із жителями спалили гітлерівці на Україні. Але трагедія в поліському містечку Корюківка на Чернігівщині була наймасштабнішою і найкривавішою не тільки на території Радянського Союзу, а й усієї Європи. Карателями було знищено близько 7 тисяч українців, мирних жителів. З ідеологічних причин ця трагедія не отримала розголосу.
Це трапилося 1 – 2 березня 1943 року.
Для порівняння: великі трагедії трапилися у французькому селищі Оргадур (червень 1944 р.), де було знищено 642 мирних жителя. У чеській Лідіце (червень 1943 р.) – 320 чоловік. Про це знає Європа і весь світ.
У райцентрі Срібне на Чернігівщині від рук карателів у вогні та від куль загинуло 682 чоловіка (жінки, діти, літні люди). Це трапилося 23 лютого 1943 р.
У селі Озеряни Варвинського району на Чернігівщині 19 березня 1943 року було спалено 171 чоловік, теж жінки, діти, літні люди. За іншими даними – 186 і 217 чоловік. Мабуть, найточніше знають у самому селі.
«… Як показало розслідування Корюківської трагедії, німецько-фашистськими загарбниками та помічниками поліцаями за 2 дні по-звірячому були знищені близько 6700 чоловік. Судмедексперти встановили, що смерть була спричинена шляхом розстрілу з автомата, станкового кулемета, фізичного насилля тупими предметами з роздроблення кісток черепа і хребтового хребця в ділянці шиї… спаленням живих людей – чоловіків, жінок, дітей…».
Каральну акцію спровокували радянські партизани із з`єднання А. Федорова, які в ніч на 27 лютого напали на окупаційний гарнізон міста. Планувалося звільнити із тюрми заручників, серед яких була сім`я командира взводу партизанського з`єднання Ф. Ступака.
Незадовго до розправи у Корюківці, у лютому, нацисти спалили сусідні села Гуту Студенецьку, Тихоновичі, частину Перелюбов. Якраз тоді партизанське з`єднання Федорова повернулось із Брянщини і почало збір продовольства у навколишніх селах, здійснивши кілька дрібних акцій проти окупантів.
19 березня 1943 року, рівно через два тижні після кривавих акцій у Корюківці у місто вступили підрозділи Червоної Армії. Але зустрічати визволителів з квітами уже було нікому.
У вересні 2012 року Президент України Віктор Янукович підписав Указ «Про заходи у зв`язку з 70-ми роковинами Корюківської трагедії» Місяцем пізніше Верховна Рада прийняла Постанову «Про вшанування жертв Корюківської трагедії під час Другої світової війни».
Продовжуючи аналізувати спогади Кисляка І.Р., зупинюсь на описаній у них Озерянській трагедії. Із спогадів автора видно, що до Озерян 18 березня німці підтягли значні сили… (близько 2000 німців і 300 поліцаїв)…» . Яка мета передислокації таких значних сил? Переслідувати півтори сотні партизанів? Розправитись із кількома сотнями мирних жителів? Звідки у автора інформація про таку значну кількість карателів? Такої кількості не було ні в Лохвиці, звідки прибули карателі, ні в Прилуках, разом узятих. На той час, у зв`язку з поразками на фронті, гітлерівці відтягли значні сили з окупованих територій на передову, де точились запеклі бої і вирішувалась доля війни.
Спогади очевидців, свідків Озерянської трагедії говорять про інше.
Напередодні каральної акції партизани заготовляли в Озерянах продовольство для власних потреб, а одночасно вирішили знищити двох німецьких спостерігачів, які відслідковували рух по Лохвицькому шляху. Одного вбили, а другого поранили. Поранений встиг повідомити Лохвицьку комендатуру про вчинені дії партизанів. Реакція не змусила себе довго чекати. На другий же день до Озерян прибуло близько двохсот німецьких карателів разом із поліцаями. Ні за якими партизанами вони гнатися не збиралися, вони прибули спеціально для вчинення каральної акції над населенням села, яку вони і здійснили.
Запитання: а де ж були партизани? А вони були вже на Срібнянщині. Геройськи відступили. Полеміку з цього питання можна провести безпосередньо в Озерянах за участю автора видання «Варвинський набат».
Я не досліджував першопричини Срібнянської трагедії, але і там велика ймовірність провокаційних дій. Що ж, відтак не треба було чинити опору ворогові? Спитає пересічний громадянин. Опір опору різниця. Не випадково вище йшлося про обачність і складність дій у тилу. Якраз про це наш головний партизанський генерал Сидір Артемович Ковпак застерігав особовий склад свого з`єднання і забороняв дрібні акції у тилу, переносив свої дії на залізничні вузли, місця дислокації живої сили противника, склади боєприпасів, бойової техніки, шляхи пересування ворога, мости, комунікації тощо.
Малим же підрозділам партизанів та підпільників не було потреби, крім самоствердження та привертання до себе уваги, чинити незначні акції на окупованій території. Вони майже не шкодили окупантам, але реакція на них була миттєвою, дуже відчутною і вразливою, бо страждало, як правило, мирне населення.
Якщо поставити на шальки терезів з одного боку здобутки Варвинських партизанів, а з іншого втрати, що понесло населення регіону, вони будуть не на користь руху опору і його організаторів. Це очевидно. Не зрозуміють такого балансу нащадки жертв ні Озерянської трагедії, ні спалених заживо у Варві після повстання, що дії партизанів були доцільними і обґрунтованими. А хто вважає інакше, хай уявить і своїх рідних у вогні тієї трагедії.
Шосте запитання. Хто несе відповідальність за достовірність опублікованих цифр, що характеризують здобутки партизанів? Автори спогадів, автор видання, чи якісь інші дослідники…?
Аналізуючи архівні довідки і матеріали, які довелось прочитати у ході написання даних коментарів, доходиш висновку, що значна частина з них носить суб`єктивний характер. Особливо це стосується документів, які описують події на окупованій території. Довідки складались із слів самих учасників подій, підписувались однією чи двома особами та завірялись представником влади. Перевірити, підтвердити або заперечити зміст довідки було практично неможливо. Копії таких довідок наведені у виданні «Варвинський набат».
У зв`язку з тим низка документів, які описують одні і ті ж події, мають значні розбіжності. Мають розбіжності і наведені цифри у спогадах та архівних матеріалах. Так, наприклад, кількісний склад партизанів на період розформування і злиття з Червоною Армією 20 вересня 1943 р. за даними, наведеними у Постанові Чернігівського обкому КП(б)У № 171 від 3 липня 1945 року, становив – 983 чоловіка, в тому числі 36 чоловік убитими і зниклих безвісти.
Згідно з Книгою Пам`яті України т.2, ст. 453 – 456 партизанське з`єднання налічувало 2000 чоловік.
У підсумках діяльності загону, у названих вище документах значиться: знищено німецьких окупантів і їх посібників – 708, залізничних ешелонів – 4, паровозів – 2, автомашин - 90, мотоциклів – 7, молотарок – 48, тракторів – 31.
За цей же період взято трофеїв: мінометів – 1, ПТР – 1, кулеметів – 21, гвинтівок – 385, автомобілів – 3, автомашин – 13.
У Книзі Пам`яті: захоплено 21 кулемет, міномет, 1500 гвинтівок, знищено 700 окупантів.
У спогадах І.Р. Кисляка ст. 68 мовою оригіналу написано, що «… за час свого існування партизанське з`єднання знищило близько 1500 німецько-фашистських окупантів і їх посібників. Захопило понад 1500 гвинтівок і автоматів, близько 50 кулеметів, міномети, ПТР,… пустили під укіс 6 фашистських ешелонів з танками, зброєю та іншим спорядженням. Захопили і знищили або передали радянським військам понад 300 автомашин. Знищили або вивели з ладу понад сотню молотильних агрегатів…».
Із спогадів іншого учасника подій Фурси Ю.Г. записана наступна інформація: ст. 151 - «… За час існування партизанський загін знищив понад 1000 німців і їхніх посібників, захопив близько 1500 гвинтівок, 30 кулеметів… пустив під укіс 5 фашистських ешелонів з танками, зброєю та іншим спорядженням… знищили понад 70 молотарок і понад 20 тракторів… Найбільшою заслугою партизанів є підготовка і проведення збройного повстання проти німецьких загарбників і врятування жителів 5000 (п`яти тисяч) радянських громадян…, яких намагалися знищити окупанти у Варвинському районі…». Знаючи добре Ю.Г. Фурсу, який після окупації пішов на фронт, отримав заслужені у боях нагороди, став інвалідом, уявити і допустити, що він написав власноруч такі слова неможливо.
На ст. 66 Кисляк І.Р. пише: « … Так, у перших числах вересня Варва і Варвинський район знову у наших руках, тепер уже безповоротно . (стратегічні уявлення).
Інший учасник подій і один з керівників опору Мошенець П.Й. на ст. 123 пише «… За декілька днів до вступу Червоної Армії… (у Варву Червона Армія вступила 17 вересня 1943 року) німці були вивезені у Прилуки (окупаційні формування), 16 вересня вступили німецькі частини, що відступали з фронту. Багато жителів с. Варви пішли в болота і ліси…» Так де ж правда у Кисляка І.Р. чи у Мошенця П.Й. Можливо, Варву і район звільняла не Червона Армія, а загін Кисляка – Соколовського?
На ст. 67 Кисляк І.Р. пише «… Підсумовуючи, хочеться відмітити, що в цих подіях найбільша заслуга Варвинського підпілля всіх його учасників і особливо його засновників і керівників… Варвинське підпілля підготувало і успішно провело збройне повстання проти німецько-фашистських загарбників у Варві і Варвинському районі в ніч на 27 лютого 1943 року, знищено окупаційні установи, встановлено Радянську владу, врятувало життя тисячам радянських людей і породило Варвинський партизанський загін, який виріс у велике партизанське з`єднання…» (справді стратегічні висновки).
Хотілося б запитати в автора кого він мав на увазі ним врятованих і хто повинен по сьогоднішній день бути йому вдячним?
Якщо найбільше досягнення Варвинських підпільників – збройне повстання 26 лютого 1943 року, то не зрозуміло, що воно і кому дало? Адже повстання заради повстання – абсурд. А от реакція окупантів на другий же день після цього повстання була справді грандіозною. Невинно убієнних мирних жителів Варви і спалених заживо – 70 чоловік (з інших джерел – 100 чоловік). І як видно із архівних матеріалів, жоден підпільник у процесі каральної акції не загинув. То чи варте було повстання таких втрат?
Наведені приклади повністю спростовують висновки автора видання О.І. Кисляка про якісь нібито грандіозні висновки істориків про Варвинський рух опору. Аналіз та висновки від наведених порівнянь і оцінку розбіжностей робити читачу.
Викликає «захоплення» військове мистецтво партизанів, описане у спогадах. «… З усіх боїв великих і малих, проведених за весь час нашої бойової діяльності, партизани нашого з`єднання завжди виходили переможцями, навіть і тоді, коли фашисти перевершували нас у 10 – 20 разів». Ст. 69: ( за період з лютого по вересень 1943 р.). Наведені у спогадах цифри участі у боях з партизанами гітлерівців (3 – 5 тисяч і навіть більше) викликають не тільки сумнів, здивування, а і ще багато всіляких емоцій».
Адже, на початку 1943 року німецьким командуванням, у зв `язку із поразками на фронті, жива сила окупаційних військ була максимально відтягнута до місць проведення основних бойових операцій. Залишились регулярні частини лише в населених пунктах, де були великі залізничні вузли: Прилуки, Бахмач, Ніжин, Лохвиця, Пирятин, Лубни…, та й то на порядок менші, ніж описана у спогадах. А у Варві та Срібному, на той час, їх було взагалі по декілька чоловік, а решту окупаційної влади становили поліцаї, значна частина яких були місцеві. Знаючи, що почався контрнаступ радянських військ та звільнення території України, вони шукали можливості правильно прислужитись населенню.
Яким чином автор спогадів нарахував таку кількість живої сили ворога?Може, були партизанські розвідники у стані окупантів, чи, можливо, якимись іншим чином отримувалась інформація? Про це у спогадах нічого не сказано.
Не чітко описані і події, пов`язані і з повстанням у Варві 26 лютого 1943 року. По-перше, які ж сили окупантів протистояли підпільникам? Скільки звільнено заручників і кого особисто? Чому не опубліковані списки, адже автор інформує, що вони були?
Тепер щодо переможних боїв, великих і малих… Взагалі, слово перемога використовується, коли досягнута поставлена мета. В описах бойових дій більше йдеться про переслідування партизанів окупантами. До того ж хотілося б в деталях почути, як вдавалося протистояти супротивнику, озброєному до зубів, і навіть гарматами, переважаючому в чисельності в кільканадцять разів - - у полі, з невеличкими перелісками, де була ймовірність оточення і повного знищення.
… Але тривав жорстокий бій, була отримана перемога, знищено понад сотню гітлерівців, власних втрат партизани не понесли, … правда відступили.
Взагалі не описано жодного переможного бою, після якого втекли фашисти, а не партизани. (ну, якщо і не втекли.., то відступили).
Яким же чином після цього можна було порахувати втрати ворога? Адже 1500 німецьких солдат і їхніх прислужників якось пораховано.
Хотілось би почути від автора видання, можливо, він знає, що то за метод такий у партизанів був, можливо, вони від кількості випущених куль рахували, а,може, обмінювались з німцями відповідною інформацією, чи якимось чином іще? Жодних пояснень, ні документів з цього приводу у спогадах не наведено. Та й не варто зображати гітлерівців такими недотепами, вони пройшли всю Європу, а тут спіткнулись на Варвинщині, зустрівши партизанський загін Соколовського-Кисляка.
Невипадково постало питання: хто відповідає за достовірність опублікованої інформації у виданні. Хоч питання може стояти і ширше. Хто відповідає за дії у період окупації ? У книзі фігурують спогади кількох осіб, у тому числі Кисляка І.Р., жодні з них власноруч не підписані. Слово підпис має місце, але не завадило б кілька сторінок копій рукописів з власноручним підписом авторів для переконливості. Хоча, мабуть, і це не переконає читача, адже усі автори спогадів покійні. А от відсутність спогадів простих громадян, свідків тих подій, нащадків постраждалих у трагедіях наводить на думку, що вони для авторів публікації були непотрібні, бо могли б докорінно змінити суть опублікованого матеріалу не на користь останнім. Цікаво було б прочитати і коментарі кількох фронтовиків на спогади партизанів, безумовно, які пройшли через горнило війни, а не тільки «засвітились». Таких матеріалів у виданні немає і, зрозуміло, невипадково.
А відтак унікальним та ще й науково-популярним видання «Варвиннський набат» (як називає його автор Кисляк О.І.) називати немає ні смислу, ні сенсу.
Серед нез`ясованих питань у публікації є і досить зрозумілі. На перший погляд незначна, але велика справа – це поширення серед окупованого населення правдивої інформації про обстановку на фронтах (зведення Радінформбюро). Ця робота вправно проводилась підпільниками Кривуцою В.Й., Варфоломієвим О.І., Яковлєвим О.С. За що їм заслужено були вдячні варвинчани.
Велике значення мала вибраковка худоби, яку окупанти відбирали у населення для поставки продовольства на фронт. А через, нібито, хворобу скотини, залишали у господарів. Така людина була і у Варві, яка, ризикуючи власним життям, бракувала корівок, працюючи в окупантів в сільгоспінспекції. Це Сварич Яків Леонтійович. А чомусь ні у списках, ні в спогадах Кисляка І.Р. він не згадується. Після війни за посібництво німцям його хотіли віддати до суду. Але люди не дали, бо свідчили, що він робив добрі справи, правда не в складі підпільників чи партизанів, а сам по собі.
Добрим словом згадують варвинчани, жителі навколишніх сіл Палій Поліну Порфирівну – фельдшера, яка і вдень, і вночі надавала медичну допомогу мирному населенню, сама приймала пологи. Останні роки вона проживала у с. Леляки, я особисто її добре знав, бачив як поважали і шанували її люди. Чомусь у списках Кисляка І.Р. вона значиться як Пелагея. Невже за стільки років не можна було вивчити її ім`я.
Очевидно, велике значення мав би також і збір інформації про ворога у тилу, наявність живої сили, озброєння, комунікацій тощо та передача її до регулярних військ Червоної Армії, налагодження зв`язку з нею та координація дій. Такої роботи, як видно із спогадів, підпільники не проводили.
Сьоме запитання.
Якими державними нагородами відзначений Кисляк І.Р. за «тисячі врятованих радянських людей»? (з його слів).
Чому після звільнення території Варвинщини від загарбників він не пішов на фронт? (можливо, знову здоров`я не дозволило?).
Важлива частина спогадів відсутня. Чому?
Як відомо з архівних документів, після окупації з Варвинського району на фронт пішло 8350 чол. З них у 1943 р. – 4437 чол., у 1944 – 3272 чол., у 1945 – 341 чол. Після звільнення Варвинщини ще понад півтора року тривала війна і проливалася кров.
Де, як не на фронті, було місце чоловікам, особливо молодим, здатним воювати. Вибір людей, які пішли на фронт, був чесним, патріотичним і правильним. Пішла на фронт і частина підпільників та партизанів, у тому числі і командир загону Соколовський Є.Х., який на фронті і загинув. У спогадах Кисляка І.Р. на ст.. 67 перелічено десять чоловік із Варвинського загону, які пішли на фронт. А куди ж поділися інші?Бажано було б більш детально з`ясувати цей факт. А також пояснити чому сам автор спогадів в черговий раз уник фронту. Можливо, знову райком партії не дозволив, надав унікальну посаду, яку, крім Кисляка ніхто інший не зміг би посісти? В українському тилу, як відомо, вправно на всіх, навіть чоловічих роботах справлялися жінки, інваліди, що повернулися з фронту, літні люди і навіть діти. Та і власна совість повинна була підказати, де його першочергове місце. Але чомусь цього не сталося. Хотілося б почути думки автора видання з цього приводу, оскільки автор спогадів уже покійний.
Стосовно нагород Кисляка І.Р. автор обмежується скромним повідомленням «… нагороджений державними нагородами – 9 медалями та багатьма грамотами…» Конкретно, за діяльність у підпіллі та партизанському загоні чим нагороджений, коли і за які заслуги? Ця інформація відсутня, оскільки, мабуть, незручна авторам.
Восьме запитання.
У передмові до видання Кисляк О.І. посилається на дослідження істориків, які вказали на важливість і значимість Варвинського повстання і описали це в історичній літературі (мовою автора).
Чому не вказані прізвища цих істориків? В яких виданнях про це сказано і що? Чому не наведені цитати цих досліджень? На підставі чого автор спогадів називає Варвинське повстання – одним із найбільших на Україні? Хто відповідає за внесену у видання сумнівну інформацію?
Весь цей блок запитань адресований автору видання., Кисляку О.І. Коментарів він не потребує. Читачу і так зрозуміло чому на ці запитання немає відповідей. Але все ж таки у Кисляка О.І. є шанс ці відповіді надати офіційно хоча би через районну газету. Думаю, що проблем з розміщенням публікацій у місцевій пресі в нього не буде.
Дев`яте запитання.
За що після війни Кисляка І.Р. та деяких його колег по підпіллю виключили з партії у Варвинському РК КПУ і чому ця інформація прихована автором?
Десяте запитання.
Що за конфлікт трапився після війни між організаторами підпілля Балабою І.П., Кривуцою П.І. та іншими з Кисляком І.Р. і продовжувався тривалий час? Чому він не описаний у спогадах? Чому немає спогадів цих людей?
З морально-етичних міркувань, оскільки йдеться про людей уже покійних, я не коментую останні два запитання. Відповідь на них знають самі варвинчани і добре пам`ятають.
Право на варіант відповідей має і автор видання.
ЗНАЧЕННЯ ВИДАННЯ «ВАРВИНСЬКИЙ НАБАТ» ТА ВИСНОВКИ
Ні історичного, ні виховного, ні патріотичного значення вказане видання в собі не несе, бо зорієнтоване на суб`єктивне бачення подій того часу однією людиною або невеликою групкою людей. Крім того, це бачення підлаштоване під інтереси конкретної особи, його бажання і амбіції, так як би він сам хотів бачити себе на фоні тих подій.
Спогади рясніють необізнаністю тих подій самим автором. Звідси – відсутність конкретики, послідовності, уривчастість в оповідях і незакінченість.
Із змісту спогадів автора очевидно, що його головна мета під час Великої Вітчизняної війни була не виконання патріотичного обов`язку – захищати Батьківщину від ворога, а врятувати власне життя і життя власної сім`ї будь-якою ціною, навіть ціною інших життів, життів своїх співвітчизників. Цим пояснюється його ухиляння від фронту і підпільної діяльності на Ічнянщині з надуманих причин, нібито у зв`язку із слабим здоров`ям (прожив автор спогадів, як відомо, 92 роки і хворобливого та слабкого вигляду не мав). Цим пояснюється його надійне переховування у родичів у Варві і бездіяльність аж до початку звільнення України від окупантів.
Всі інші особисті дії Кисляка І.Р. і частини його оточення були спрямовані не стільки на суттєву організацію руху опору на Варвинщині та нанесенню значної шкоди ворогу, скільки на створення ілюзії цього опору серед населення з метою більш ґрунтовного пояснення причин свого перебування на окупованій території, перед радянською владою і громадськістю. Адже абсолютно зрозуміло, що будь-який опір вартий того, якщо в результаті нанесена значна шкода ворогу з мінімальними власними втратами. Опір ради опору, із значними жертвами нікому не потрібен, це зрозуміло і без аналізу. Тому ні до героїчних, ні до звитяжних описані у спогадах події ніякого відношення не мають.
У зв`язку з цим відсутність рецензії на видання не випадкова. Її просто не могло бути. Мої запитання і коментарі разом з висновками будуть дуже скромними на фоні аналізу фахівців. Тому жодних історичних досліджень дані події і дії Варвинського руху опору не несуть, окрім давно складених архівних довідок, зміст яких в основному і розвиває під власним кутом зору автор спогадів.
Ідеологія радянського часу ефективно пропагувала героїзм і патріотизм. І на фоні цієї пропаганди в окремих випадках намагалась відокремити начебто героїчні дії від їх трагічних наслідків. А вони на окупованій території були, і непоодинокі, значні, і навіть масштабні. Про це свідчать архівні матеріали, очевидці – свідки подій того часу.
Ніхто не заперечить, якщо мова піде про відповідальність конкретних осіб за дії, що призвели до трагічних наслідків – загибелі сотень і тисяч мирних громадян. Не все можна списати на війну. Ось чому історики, досліджуючи, не піднімають на поверхню або не оприлюднюють окремих результатів своїх досліджень, не вбачають необхідності в черговий раз розбурхувати емоції людей. Ось чому розбурхані і стривожені варвинчани появою публікації спогадів через 70 років. (ті, хто їх прочитав).
Набагато доцільніше було б їх взагалі не видавати. Нехай зосталось би все по-старому. Так ні, комусь заманулось відчепити шматок «слави», посидіти в президіях, на презентаціях. Проявились письменницькі здібності і фінансові можливості, але все може відбутись зовсім по-іншому, не за задуманим сценарієм…
Не випадково упродовж радянських часів аудиторія, яку довіряли колишнім варвинським партизанам, складалася із дітей та школярів. На більш дорослу аудиторію аргументів і відповідей у партизан бракувало. Та вони і самі її уникали. Тобто таким чином відбувалося патріотичне виховання молоді того часу. Таку мету, як видно, ставить перед собою і автор видання Кисляк О.І., який полюбляє презентації та шкільні вечори-зустрічі. Але нині інший час. Діти володіють Інтернетом, Вікіпедією, цікавляться спеціальними телепрограмами. Як уже було сказано вище, немає напівправди і напівбрехні, буває або те, або інше. Допитливість сучасників, особливо дітей, швидко розставить на свої місця сумнівні розповіді або спогади. Виникає запитання, то яке ж значення даного видання і чи є в ньому потреба? Відповідь на нього залишаю читачу.
Ми переживаємо час, коли, маючи кошти, можна опублікувати і видати усе що завгодно. За прикладом далеко ходити не потрібно. «Письменницькі» здібності проявляються не поодиноко на Варвинщині і не тільки у автора виданих спогадів.
Нещодавно ми були свідками написання одним із місцевих «акул пера» та виданням за спонсорські кошти двох книжечок, які претендують на статус посібника з історії Варвинщини (навіть мають схожу назву). Без глибоких досліджень, без залучення історичних архівних матеріалів, без громадських слухань і дискусій, без, знову ж таки, рецензій фахівців, таким собі кавалерійським жестом – раз і в дамках.
Але на підставі власного бачення, спогадів деяких старожилів та, безумовно, побажань спонсорів видання. І, мабуть, на підставі власних інтересів і амбіцій. (Прізвища дійових осіб не називаю, бо читач їх добре знає). У результаті – перша книжка, яку спонсорував один варвинський чиновник коштом партії Литвина, була майже повністю присвячена йому і його грандіозним звершенням у районі. Іншу спонсорував місцевий бізнесмен, де, зрозуміло, у центрі уваги був він і його родина. Таким дешевим продажним публікаціям місцева громадськість давно дала свою оцінку. Їх авторам і не до тями, що, крім гумору, сатири та анекдотів, їхні «праці» інших емоцій не викликають. Але власне самозвеличення самокритики їм не додало.
Без широкого обговорення з громадськістю проштовхується чергова ініціатива одного з місцевих чиновників про присвоєння звання Почесного громадянина Варви. Здавалось би, слушна і необхідна справа. Але перед тим, як обговорювати кандидатури, необхідно розробити, і дуже уважно, Положення про Почесне звання, обговорити його з громадськістю, прийняти відповідний документ на сесії, а вже потім думати про конкретних осіб, які відповідають цьому положенню.
На жаль, такий простакуватий підхід до серйозних справ має місце не тільки у нас на Варвинщині. Не так давно до рук потрапив один із томів «Голодомор України 1932 – 33 років», де є інформація і про Варвинський район. Знаходжу Варву – і з великим здивуванням читаю, що мій дід Кальний Андрій Андрійович помер від голоду у 1933 році. Є і зноска, хто надав таку інформацію – свідки, двоє. Обом у 1933 році не виповнилось і десяти років. З розповідей мого батька, якому на момент смерті діда виповнилось 15 років, дід помер у 1934 році від двостороннього запалення легенів, яке у той час майже не виліковували. Як після цього можна довіряти цьому виданню, хоч воно і має поважний вигляд.
Можливо, варвинські «літератори» просто не знають куди подіти власну енергію? І тому недоцільно її використовують? Це, мабуть, неправда. Завжди, при бажанні, можна віднайти місце і напрямок докладення зусиль і… коштів для спільної користі.
Про рівень поваги до історії рідного краю в кожному регіоні служить історичний музей. А там, де земля народила відомих і видатних постатей, є і музеї цих людей. Що може бути більш патріотичним ніж повага до правдивої історії рідного краю?!
Є історичний музей і у Варві. Коли його будували, всі думали, нарешті і Варва шануватиме не на словах, а на ділі свою історію і своїх героїв. Адже наш край дав Україні і світу багато відомих і визначних людей. Це і Осип Бодячнський, і Георгій Вороний, і Галаган, Скоропадський, Тарнавський, Горільченко і багато інших . Багато знаних людей є і в сучасній історії, які завдяки своїй активній патріотичній життєвій позиції розбудовували Варвинщину у сучасний період. Це Герой Соціалістичної праці В`юницький П.З., Магда В.П. , Галушка М.О., Бондаренко М.Й. й інші А чому ми забули наших героїв праці – доярок, механізаторів, трудівників нашого газопереробного заводу. Ще недавно розповіді про них не сходили зі шпальт нашої районки. Що заважає і зараз у них взяти інтерв`ю і послухати, як їх «шанують» сьогодні і як вони живуть, можливо, чимось допомогти, бо старість, як відомо, прийде до кожного. Це про живих, але багатьох уже немає серед нас, невже в музеї немає вільного місця для вшанування і їхньої пам`яті, адже це також наша історія, яка повинна зберігатись для наступних поколінь, як гордість, як сіль цієї землі.
Та музей наш працює вряди-годи, потроху розвалюється, в усьому помічається занедбаність. Відсутня система в організаційній роботі музею, експонати майже не поповнюються, а до збереження тих, що є та їхнього обліку і класифікації – багато запитань. Чому?Стандартна універсальна відповідь – бракує коштів. До такої зручної відповіді (яка завжди може прикрити бездіяльність) наші чиновники звикли, вона їх влаштовує. Ніхто не замислюється над наслідками такої бездіяльності.
Зате Варвою роз`їжджають непоодинокі дорогі іномарки (не дешевші ніж у Києві), розбудовуються шикарні палаци, звітують про досягнення чиновники.
У свій час, для популяризації роботи музею, варвинчани пропонували розмістити його у центрі селища, в одному з найстаріших, але пристойному й просторому будинку колишньої друкарні. За переказами цей будинок зведений в кінці ХІХ століття, пережив багато буремних подій, але вцілів і тримається добре, сьогодні вже сам має певне історичне значення. Після незначної реконструкції міг ще непогано прислужитись інтересам громади. Його місце знаходження дало б зрозуміти громадськості, що у Варві про історію дбають і поважають наше минуле. А варвинчани та гості селища, у вільну хвилину, завжди могли б оглянути експонати музею, зазирнути у далеку і близьку минувшину рідного краю.
Та доцільніше виявилося віддати будинок під штаб однієї з партій та під бізнес. Так де ж наш патріотизм і любов до нашої батьківщини? Лише на слорвах та в сумнівних публікаціях.
На яких прикладах і на чому ми виховуємо молоде покоління? Що ж є прикладом і взірцем для кожного з нас? Доларова лихоманка? Де ж наші вечори, вікторини, дискусії, присвячені певним сторінкам історії, визначним і знаним людям краю? Я не беру до уваги розважальні вечори на кшталт «міс Хутір Точений». Вони проводяться, але що вони дають, що залишають у душі і що виховують? Дозвілля нашої молоді взагалі соромно описувати.
Після всього вище описуваного не треба дивуватися, що в нас стрімкими темпами зростає злочинність. І не треба кивати повсякчас на верховну владу – вона не прийде у наш власний дім наводити порядок. Це наша місцева справа і наш святий обов`язок.
Є у нас на Варвинщині і ентузіасти – краєзнавці та пошуковці, які протягом багатьох років невпинно по крихті збирають безцінні матеріали: фотодокументи, експонати, особисті речі, інтерв`ю (свідчення) літніх людей про побут та події минулого, як виглядала Варва, села району 50 – 100 років тому. І це все за власні кошти та у вільний від роботи час. Чому б не допомогти їм фінансово, іншими послугами долучити їх до музейної роботи, щоб вони відчули свій власний вклад у загально-громадську справу, а не ставали спонсорами для сумнівних «літераторів», працюючи на їхній авторитет. Авториитет необхідно заслуговувати власними справами, а не плагіатом.
Прізвища наших ентузіастів варвинчан знають, цих людей поважають. Це Моренець Григорій Олександрович, Голобородько Віктор Степанович, Пріма Олег Леонідович, Домме Євгеній Вікторович, Обернієнко Микола Олексійович та багато інших.
Чому б не проявити ініціативу в районі і не мобілізувати спонсорів-меценатів для допомоги в організації музейної справи та збору матеріалів для написання правдивої незаангажованої історії нашого краю від древніх часів до сучасності. Залучити до цієї справи всіх ентузіастів, актив району, школи, спеціалістів-істориків та літераторів. Це була б спільна праця. Вона була б і цікавою, і повчальною, і виховною, і патріотичною. Тим більше, що початок цій роботі вже покладений. Створена та історично-літературно і фахово обґрунтована концепція даної праці. Є у нас і знані особистості в районі з цікавими біографіями і складним, непросто прожитим життям. Це Герой Радянського Союзу Кондратець Іван Якович, керівники сільгосппідприємств: Герой Соціалістичної Праці В`юницький Петро Якович, Магда Володимир Панасович, Ушакова Наталія Федорівна, Скнар Іван Матвійович, директор газопереробного заводу Галушка Михайло Олексійович і багато інших. Це люди, які своїм звитяжним трудом примножували здобутки Варви і району. Чому б не написати про них? Не через 70 років, а зараз, коли є кому оцінити їх внесок в розбудову рідного краю?
Як бачимо, на Варвинщині творчим людям є куди спрямувати свою енергію. Така справа була б на користь усій громадськості регіону, а не окремим особам для задоволення їхніх власних амбіцій.

СПИСОК
ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ, АРХІВНИХ МАТЕРІАЛІВ ТА ПЕРШОДЖЕРЕЛ
1. Хронологічний довідник про тимчасову окупацію німецько-фашистськими загарбниками населених пунктів Чернігівської області і визволення їх Червоною Армією 1941 – 1945 рр. Чернігів, видавництво «Деснянська правда», 1947 р.
2. Книга Пам`яті України, Київ, 1995.
3. Постанова Чернігівського обкому КП(б)У № 171 від 3 липня 1945 року.
4. Державний архів Чернігівської області.
5. «Історична правда», видання Ю.Поташний. Повна версія на сайті:http://argumentua.com/stati/koryukovka – zabytaya – tragediya – kak – natsisty – unichtozhile – 7 – tysyachnoe _mestechko
6. Науково-документальне видання «Партизанська слава. Чернігівська область». – Чернігів: Десна. Поліграф, 2011
7. «Варвинський набат», Кисляк О.І., смт. Варва, 2013.

ЗМІСТ
Стор.
1. Передмова
2. Вступ
3. Кілька слів про автора запитань
4. Запитання та коментарі на опубліковані спогади
У «Варвинському набаті»
5. Значення видання «Варвинський набат» та висновки
6. Використана література,
архівні матеріали та першоджерела.



Валентина Савченко
Завідуюча історико-етнографічним музеєм О. Вересая при Сокиринському професійному аграрному ліцеї
За життя йшла кривава війна, ми героям вклоняємось низько.
(розвиток партизанського руху на Срібнянщині)
Історія необоротна, вона рухається за своїми об’єктивними законами. І людина не безвідповідальний гвинтик у складному механізмі суспільства, не запрограмований робот, їй властиві не лише подвиги, високі моральні помисли, а й слабкості, помилки, часом трагічні. Історія людства знає безліч воєн. Але найбільшими за масштабами руйнувань і людських жертв були Перша та Друга світові війни. Обидві пов’язані з ХХ століттям, обидві прийшли з Німеччини. Сьогодні вже пройшло майже 70 років після закінчення кривавих подій Другої світової війни, але скільки ще невідомого. На долю України випали особливо тяжкі випробування.
            Срібнянщина, це невеличка територія сучасної Чернігівської області, яка ввійшла в історію, як партизанський край, теж пережила жорстокий окупаційний режим 1941-1943 років. Напередодні 70-ї річниці Перемоги варто ще раз подумати, чого коштувала ця війна Україні і якого горя, страждань і втрат зазнала кожна українська родина. І в ту страшну війну стали пліч-о-пліч на захист рідної землі українці, білоруси, росіяни і представники всіх національностей, які населяли Україну. Сьогодні робиться моторошно, що після стількох років мирного життя, знову на нашій землі лунають вибухи, йде вже братовбивча війна, хоча цього і не признають сучасні політики ні українські, ні російські. 
            Важкою була доля моїх земляків в роки окупації німецько-фашистськими загарбниками нашого краю. Захопивши Україну, окупаційна влада поділила територію на регіони. Ми відносилися до прифронтової зони. Сама назва «Україна» була заборонена. Органами влади стала жандармерія. На місцях правив староста з поліцаями. З перших днів почалися масові арешти, розстріли, відправка молоді на роботу до Німеччини. Особливо «нова влада» вишукувала серед місцевого населення євреїв, яких зразу ж арештовували. З розповіді односельчан, мені відомо про звірства, які чинили окупанти і їх посібники поліцаї. Страшну трагедію пережила Срібнянщина. В ніч з 22 на 23 лютого 1943 року в Срібному гітлерівцями та їх посіпаками було розстріляно і спалено живцем у приміщенні срібнянської школи 682 жінок, дітей, стариків. Майже кожну родину сокиринчан зачепили події Срібнянської трагедії, коли в полум’ї війни було спалено 133 односельці. Тільки з Сокиринець вивезено на примусові роботи до Німеччини 97 чоловік молоді, з них 72 жінки. 16 чоловік було закатовано і розстріляно за непокору «новій владі».Розмірковуючи над трагічними подіями лютого 1943 року на Срібнянщині, над сухими цифрами про спалених, вивезених, розстріляних, переді мною часто постає таке питання: де ж були наші партизани? Чому вони не зупинили цих кривавих подій, чому такі трагедії характерні для всієї Чернігівщини, всієї окупованої ворогом території?       У центрі села Сокиринці  в 1956р. встановлено памятник над братською могилою невідомих солдат, а в 1985р. відкрито меморіал з викарбуваними прізвищами загиблих сокиринчан на фронтах Великої Вітчизняної війни. Загинуло 318 чоловік. Немає  в селі жодної сімї, яка б не втратила чоловіка, сина, батька, брата, доньку, сестру, матір.
            І знову постає питання: чому такі великі втрати? Чому такою великою ціною і кровю  далася Перемога? І чому ми сьогодні цього не враховуємо в сучасному житті?
            Досягнення вирішальних перемог на фронтах Другої світової війни значною мірою було зумовлене, працею трудівників тилу і силою руху опору на окупованих територіях. Спробую проаналізувати розвиток партизанського руху в нашому краї, можливо і знайду відповіді на деякі запитання. Про те, що партизани тут були, свідчить навіть, той факт, що в нас в селі є провулок Партизанський, а там живе родина, яку називають по-вуличному Партизанчиними, а на узліссі, в урочищі Ушива, куди часто ходжу за грибами, стоїть обеліск з написом: «У 1943 р. тут проходили бої партизанського зєднання Є.Х. Соколовського». Тепер навіть частина цього урочища називається Соколовське.
            Партизанський рух в Україні в роки Другої світової війни – явище неоднорідне і багатовекторне. Однією з особливостей є той факт, що крім радянських партизанських загонів діяли і загони ОУН-УПА, які вели боротьбу за незалежність і самостійність України. Великої шкоди організації партизанського руху було завдано ще в 30-х роках, напередодні війни, коли керівництво ЦК ВКП(б) оголосило про те, що завчасна підготовка партизанських кадрів – витівка ворогів народу. Було репресовано майже усіх офіцерів, що мали досвід і спеціалізовану партизанську підготовку. Пояснити дії радянського керівництва можна таким чином, що з кінця 30-х років воно усвідомило себе надто потужним для того, щоб не чекати зовнішньої агресії, а самому диктувати умови. Агресивні акції проти сусідніх країн – Польщі, Фінляндії, країн Прибалтики, Румунії засвідчили агресивні наміри радянського керівництва. Мати у себе в тилу людський і матеріальний потенціал для розгортання партизанської війни – небезпечна річ, що могла загрожувати існуванню самої комуністичної диктатури. Через це вирішено було ліквідувати таку загрозу.
            Сталінські агресивні плани були зламані 22 червня 1941 року, коли фашистська Німеччина напала на СРСР. Тільки після цього, на всіх теренах, куди вступив противник, почали поспіхом створюватися партизанські загони, але користі з них було мало, бо вони не мали для цього підготовки. Майже як відчай лунало звернення Й. Сталіна до народу 3 липня 1941 року: «У зайнятих ворогом районах треба створювати партизанські загони, кінні й піші, створювати диверсійні групи для боротьби з частинами ворожих армій, для підриву мостів, доріг, псування телефонного й телеграфного зв’язку, підпалу лісів, складів та обозів». 6 липня 1941 року Президія Верховної Ради УРСР, Раднарком УРСР, ЦК КП(б)У оприлюднили звернення до українського народу, в якому закликали створювати партизанські загони, посилаючись на традиції українських партизанів ще з громадянської війни. Значущість і важливість партизанського руху для протидії регулярній армії супротивника радянське керівництво усвідомлювало досить чітко. Але намагання представити це явище як широкий рух народних мас проти окупанта – надто спрощене тлумачення і не розкриває суті процесу. З початком німецько-радянської війни у 1941 році на територіях, захоплених німцями та їх союзниками, почало створюватися антифашистське підпілля та партизанські загони. Водночас велася робота щодо створення органів керівництва партизанським рухом. Проте, як показали перші місяці війни, до організації широкомасштабного й ефективного партизанського руху ні партійно-радянське керівництво СРСР, ні органи держбезпеки, ні військове командування виявилося фактично не готовим. У перші місяці війни вся діяльність, пов’язана з організацією партизанського руху, укомплектуванням створюваних формувань кадрами і оснащенням їх зброєю, часто мала імпровізований характер.
            З 5 липня 1941 року розпочалася організація партизанського руху в окупованих районах України. Партизанські загони діяли в районах Новоград-Волинського, Корсуня, Городища, Черкас. Погано забезпечені зброєю, продовольством, радіозв’язком ці загони не змогли досягти сподіваних результатів. Часом керівництво не уявляло всієї складності й труднощів партизанської боротьби. За деякими даними на 1 жовтня 1941 р. в Україні було сформовано 738 партизанських загонів (26 257 чол.) і 191 диверсійна група (1374 чол.). Інтенсивно велася організація винищувальних батальйонів, які мали переходити на форми партизанської боротьби. Але дії партизан мало впливали на фронт. Для прикладу, на Срібнянщині лише в листопаді 1941 року уповноважений по створенню підпільних груп Григорій Пав­лович Федоренко доповідав в Центральний штаб партизанського руху, а також в Чернігівський обком партії про створення підпілля на території Срібнянського і Прилуцького районів. У донесенні були наступні дані: підпільна група в селі Іванківці налічувала 12 чол., в селі Гурбинці - 18, в Дейманівці - 8, в Сокиринцях - 6, Калюжинцях - 4 чол. (Срібнянський район). В селі Лиски - 8 чол., Охіньки - 8, Рибці - З, Переволочна - 7 чоловік (Прилуцький район). На початковому етапі діяльності під­пільники виготовляли і розповсюджували листівки, збирали зброю і налагоджували зв'язки. Г.П. Федоренко встановлював зв'язки, інструктував командирів груп. Йому допомагали Макар Минович Ляшенко та Лука Григорович Коломієць (останній був заарештований поліцією і розстріляний у Срібному 17 квітня 1943 року). Особливо активно працювала підпільна група в с. Іванківці, якою керував Лука Минович Ляшенко. Сюди входили Тіна Хомівна Федоренко, Федір Костянтинович Мачульський, Петро Степанович Яндол та інші.   Особливо відзначилась у підпільній роботі Тіна Хомівна. Вона з початку створення підпільної групи брала активну участь у її діяльності, особисто написала і роз­повсюдила більше 500 листівок. Працювала по зв'язках з партизанами Срібнянського, Бахмацького, Роменського, Лохвицького районів. Вона налагодила зв'язок партизанської групи с. Іванківець з партизанськими групами сіл Озеряни (Варвинський район) і Охіньки (Прилуцький район). Зібрала 5 гвинтівок, 12 гранат, 1000 штук патронів. Її чоловіка Івана Павловича, як одного з організаторів партизанського руху,   заарештували   і   розстріляли   в поліцейській дільниці в Срібному. 
 Крім того, прослідковується тенденція органів безпеки тримати під контролем весь партизанський рух. 30 травня 1942 року постановою Державного комітету оборони було створено при Ставці Верховного головнокомандування Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР) на чолі з П. Пономаренком. Український штаб партизанського руху, створений 20 червня, очолив Т. Строкач. Попри підпорядкування партизанського руху в Україні ЦШПР, не слід вважати, що органи НКВС зовсім були усунуті від партизанського руху. Органи НКВС і в подальшому були досить тісно пов’язані з партизанським рухом. Л. Берія в якості члена Державного комітету оборони вимагав від Т. Строкача повсякчасної інформації про розвиток партизанської боротьби в Україні, втручався за допомогою розгалуженого апарату свого відомства в усі питання партизанського руху, вкорінював на окупованій території спеціальні органи, які виконували контролюючі і каральні функції, зокрема в партизанських формуваннях, де майже до всіх ланок проникли чекісти, що обіймали різні посади. До осіб, що були відряджені центральними органами для роботи у партизанських загонах на місцях ставилися  підозріло з неприхованою недовірою, очевидно, вбачаючи у них агентів та інформаторів відповідних органів. Всі ці питання особливо загострювалися в Україні тому, що поряд з радянським партизанським підпіллям розгортається боротьба  і з українським націоналістичним визвольним рухом, який був однією з складових партизанського руху. Активні дії українських повстанців проти німців змушували радянське командування іти на переговори і навіть в деяких моментах на співпрацю.
Якщо протягом  1941 року – першої половини 1942 року серед партизанів більшу частину становили особи, мобілізовані до лав партизанського руху по лінії партійно-радянських органів, співробітники системи НКВС, а також військовослужбовці, котрі опинилися в оточенні, то вже з другої половини 1942 року все частіше стали приєднувалися до партизанських загонів тисячі тих, хто став об’єктом нацистських репресій. Активізація партизанського руху спостерігається після Сталінградської битви, коли перемога у війні вже схилялася на бік Радянського Союзу. Саме в цей період у Лохвицькому районі Полтавської області виник партизанський загін під командуванням Є.Х. Соколовського, який влітку 1943 року переріс у велике партизанське з'єднання, що діяло на території Полтавської і Чернігівської областей.  Його боротьба у ворожому тилу досить детально висвітлена в історичній та історико-краєзнавчій літературі, але успіхи з'єднання Євдокима Соколовського базуються лише на особистому звіті його, як командира. З оригінальних документів, які засвідчують дії партизанів на Полтавщині, збереглися лише довідки голів сільських рад та затверджений 20 березня 1945 року секретарем Лохвицького райвиконкому Пронем, звіт Соболя про діяльність партизанського загону Соколовського на території Лохвицького району з 20 березня 1943 року по 20 вересня цього ж року.  Суперечливі дані про розгортання партизанської боротьби має і Срібнянський державний архів, Немає навіть точного списку учасників партизанського руху на Срібнянщині. Не могло ж так статися, що одна з масштабних операцій на території Срібнянщини, проведена партизанським загоном під командуванням Є. Соколовського відбулася без залучення місцевого населення.
Євдоким Хрисантович Соколовський народився в 1910 році в селі Степуках Лохвицького повіту в сім'ї бідняка. В 30-х роках закінчив школу культурно-освітніх працівників і в період "великого терору" 1937-1938 років був направлений в органи НКВС. На початку радянсько-німецької війни, маючи вже звання старшого лейтенанта, служив оперуповноваженим особливого відділу 38 армії, разом з якою у вересні 1941 року потрапив в оточення, але якимось чином уникнув полону і повернувся до свого села. Протягом всього періоду окупації Є.Х. Соколовський жив у своїх батьків.
            У своєму звіті Є. Соколовський пише, що в кінці березня 1943 року він разом з А. Яровим переховувався в лісі поблизу  Свиридівки. Із Варвинського району Чернігівської області туди почали прибувати люди, з яких вони утворили партизанський загін. На початку квітня в ньому налічувалося 27 бійців (мармизівська група в складі 17 чоловік та озерянська – в складі 10 чоловік) . Партизани запропонували Соколовському очолити загін, оскільки він був кадровим офіцером. Соколовський погодився, а А.С.Яровий очолив розвідку. М.А. Пащенка та Георгія Корнєва призначено командирами відділень. 18-го квітня німці планували «прочесати» ліс, щоб виявити месників. Це був перший бій, який успішно провів Є.Х.Соколовський. На озброєнні партизани мали один кулемет, 10 гвинтівок, 10 обрізів та револьверів. Наприкінці квітня прийнято рішення всім партизанським групам зібратися в приудайських лісах. У середині травня майже всі вони зібралися в єдиний загін, який нараховував тоді 150 осіб. 22 травня на зборах загону було вирішено обрати командування у такому складі: Соколовський Є.Х. – командир, Здоровець І.П. – комісар, Громницький Г.О. – заступник, Яровий А.С. – начальник розвідки, Надуєв К.Л. – начальник медичної служби, Кривуца П.І. – начальник постачання. Командирами відділень призначено Г.Ю.Тарануху, П.Д.Дзюбу, М.Р.Приходька. План бойових дій був такий: пройти рейдом територією Варвинського, Срібнянського, Іваницького, Ічнянського, Малодівицького і Яблунівського районів Чернігівської, Лохвицького, Пирятинського і Чорнухського Полтавської та Глинського Сумської областей з метою поповнення загону, розгрому органів окупаційної влади, здійснення диверсій на окупованих територіях та організації населення на боротьбу з ворогом. 16 червня Варвинський партизанський загін об‘єднався на Срібнянщині з місцевою групою під керівництвом Ф.П. Поети, яка діяла на території Срібнянщини з березня 1943 року.  
            Партизанський загін на Срібнянщині почав формуватися в лютому 1943 року з підпільних груп району. Його база була в лісах урочища «Вшива» (нині «Соколівщина»). Командиром загону було обрано Федора Тихоновича Поету, заступником по політчастині - Макара Миновича Ляшенка. А начальником розвідки Григорія Пав­ловича Федоренка. У березні 1943 в загоні було 19 чоловік. У цей же місяць в ліси на «Вшиву» передислокувався з Варвинського району загін Є. X. Соколовського. Загони злились і діяли спільно. Г. П. Федо­ренка було призначено командиром взводу розвідки цього загону. Загін проіснував 7 місяців.
В червні 1943 року Г.П. Федоренко одержав завдання з групою загонів передислокуватись у краслянські ліси на Прилуччині. В той час у загоні було 49 чоловік, але вже в липні загін зріс до 112 чоловік, в серпні - до 174 чоловік, а станом на 19 вересня 1943 року - 236 чоловік. У звіті командування загону, під яким стоять підписи командира загону Г.П. Федоренка, як заступника командира по політчастині відзначено, що на території Срібнянського району було знищено 30 автомашин, 3 мотоцикли, взято в полон власовців 58 чоловік, знищено 4 мости. А всього загоном знищено фашистів та поліцаїв 236 чоловік, поранено теж 236.
            До складу Срібнянської групи входили і сокиринчани: Небрат Степан Степанович (керівник групи), Сліпченко Іван Дмитрович, Машевський П.Д., Лісовий І.Д., Березовський О.В., Крамаренко В. Партизани мали намір узяти під свій контроль стару дорогу сполученням Київ-Суми між містами Прилуки і Ромни, якою фашисти «перекидали» живу силу й техніку, поповнюючи свої ряди під час Курської битви. 24 червня месникам поталанило захопити декілька вантажівок із військовим спорядженням і біля сотні возів із фуражем, знищено 11 фашистів. У відповідь на це загарбники вислали озброєний загін поліцаїв, але лісиста місцевість забезпечила партизанам перевагу, тому поліцаї невдовзі відступили, залишивши близько 49 чоловік убитими. Доречі, в операцію по приборканню партизанів, загарбники кидали переважно поліцаїв. Під час останнього бою партизанський загін поповнився 60 гвинтівками, 8 автоматами, 2 автомобілями, 100 гранатами і 400 мінами. В ніч із 24 на 25 червня трофейні машини були випробувані, адже довелося з’їздити в село Перевалочна Прилуцького району, щоб розгромити поліцейську дільницю та зруйнувати міст через річку Удай. У кінці червня біля міста Ромни загін поповнився зброєю, яку було знайдено з допомогою жительки села Сокиринець Євдокії Микитівни Назарко. Таємницю цієї схованки зброї вона берегла ще з довоєнного періоду. Допомогу партизанам надавали жителі Біленкового хутора (поблизу с. Сокиринці), вони пекли хліб, допомагали продовольством. В хаті Ушкала Максима Миколайовича переховувалися зв’язкові, а його дружина Ушкало  Оришка Оксентіївна, а також Назарко Євдокія Микитівна, Ященко Ольга Романівна, жительки Сокиринець передавали інформацію партизанам. За участь в партизанській боротьбі вони мали партизанські квитки. Протягом липня 1943 року між станціями Юсківці та Гребінка партизани підірвали потяг, у найближчих селах вивели з ладу 50 молотарок, 28 тракторів, сільськогосподарську майстерню в селі Кухарка та захопили біля десятка автомобілів. 31-го липня фашисти планували оточити і розгромити партизанський загін. Оцінивши ситуацію та виявивши  обмеженість боєприпасів, керівництво партизанського загону вирішило передислокуватися в інше місце. А фашисти, оволодівши лісом, підривалися на мінах, залишених партизанами.
            У серпні Варвинський партизанський загін знову розділився на три групи: першу очолював Є.Х . Соколовський (150 осіб), другу – І.Р. Кисляк (80 чоловік), третю – Г.О. Назим (80 месників). Месники розгорнули бойові дії в Прилуцькому, Іваницькому, Яблунівському, Малодівицькому, Глинському, Пирятинському та Чорнухському районах.
            Наближення фронту і успішний наступ Червоної армії, сприяли росту партизанського загону. На момент обєднання  з частинами Червоної армії загін налічував близько 900 чоловік. 20 вересня 1943 року загін було розформовано, а партизани поповнили ряди бійців Радянської армії.
            Завершивши екскурс в історичні події, проаналізувавши факти в мене напрошується висновок, що сьогодні ми не маємо відповідей ще на багато питань, які хвилюють сучасників. Обстановка на окупованій території була не простою. Доводиться визнати, що у радянські часи минуле партизанства було чи не найбільш ідеалізованою сторінкою Великої Вітчизняної війни. Ніде правди діти. На певні події партизансько-підпільного руху взагалі поширилося повне ідеологізоване табу. Серед таких тем - прорахунки в організації партизанського руху, проблема стосунків партизан з місцевим населенням та українським антикомуністичним повстанським  рухом, прояви зрадництва, перебільшення ролі правлячої партії та спецслужб в організації партизанства, статистичні приписки у визначенні чисельності партизан та їх бойових результатів тощо. Замовчувався факт, що поряд з захисниками вітчизни були і зрадники. Поліцаї - хто вони, що це за люди, чому вони пішли на службу окупантам? Напевне, це ті, хто були не задоволені тодішньою владою. Але чому нищили дітей, стариків? Чим вони керувалися в своїй поведінці? Адже посягання на життя є найбільшим гріхом перед Богом.
            Вже 23 роки, як Україна – (молода незалежна держава) стала на самостійний і незалежний шлях розвитку. Більш доступними стали архіви, більш відвертим спілкування, майже повністю відкинуті ідеологічні нашарування, які спрямовували світогляд людей під певним кутом зору, більш прозорою стала правда. Історики, краєзнавці, пошуковці продовжують досліджувати події воєнних років, відбудови країни, інших сторінок нашої історії. Із небуття повертаються безіменні герої, іноді зовсім по-іншому розглядаються уже ніби остаточно вивчені події. Багато написано книг, знято кінофільмів про ті буремні роки, багато розказано історій батьками та дідами своїм синам і внукам про ті трагічні події. Ніхто не забутий і ніщо не забуте. Пам`ять про загиблих, про учасників боїв, про переможців, про безмежний героїзм і запроданство не повинна піти у забуття. Ніщо так не могло знівечити і скалічити долі наших людей, як ця кривава і нещадна війна. Нащадки, молодь, нинішнє покоління повинні знати свою історію. Як сказав великий українець Олександр Петрович  Довженко: «Хто не знає минулого, у того не буде і майбутнього».

В статті використано наступну літературу:
1. Хронологічний довідник про тимчасову окупацію німецько-фашистськими загарбниками населених пунктів Чернігівської області і визволення їх Червоною Армією 1941 – 1945 рр. Чернігів, видавництво «Деснянська правда», 1947 р.
2. Книга Пам`яті України,
Чернігівська область, т.8 Київ, 199.
3.
Збірник документів і матеріалів «Черниговщина в период Великой Отечественной войны (1941-1945гг)», Київ, 1978 р. .
4.
Матеріали архівного відділу Срібнянської РДА в Чернігівській області.
5. «Історична правда», видання Ю.Поташний. Повна версія на сайті:http://argumentua.com
.
6.
Календар 2003 року Чернігівського земляцтва «Чернігівщина у вогні», Київ, 2003
7. Денисенко Валентина «Срібнянська трагедія» Ніжин, 1007 р.
8. Саверська-Лихошва Валентина «Антифашистські повстання в роки тимчасової окупації України німецько-фашистськими загарбниками (1941-1943) та їх роль у визволення Вітчизни».
9. Архівні матеріали Сокириського історико-етнографічного музею Остапа Вересая.


1 комментарий:

  1. Яременко Григорий Лазаревич, уроженец села Шестеринцы работал на Донбассе, позднее в Черниговськой области первым секретарем Варвинского райкома КП(б)У, потом по решению обкома партии был оставлен секретарем подпольного райкома для организации вооруженной борьбы против захватчиков. Однако гестапо с помощью предателей раскрыло Григория Лазаревича. За голову Яременко фашисты обещали 7 тысяч марок и 7 гектаров земли. Поэтому он был вынужден оставить эту территорию и после неудачных попыток перейти линию фронта вместе с работником райкома Шульженко попал к себе на родину. Созданный ими партизанский отряд действовал в лесах восточной части Лысянщины около сел Почапинцы, Верещаки, Шестеринцы и на территории Звенигородщины. Из докладной о деятельности партизанского отряда можно узнать, что с марта 1943 года по февраль 1944 года он уничтожил два железнодорожных эшелона, четыре паровоза, железнодорожный мост, 29 вражеских автомобилей, разгромил два полицейских участка и одну немецкую комендатуру. Было убито более 200 фашистских солдат и офицеров. На февраль 1944 года отряд насчитывал 97 человек. Во время Корсунь-Шевченковской операции отряд влился в состав 269- го стрелкового полка 136-й Киевской стрелковой дивизии.
    Источник: http://gazeta.zn.ua/SOCIETY/front_za_liniey_fronta_55-letiyu_osvobozhdeniya_cherkasskoy_oblasti_ot_nemetsko-fashistskih_voysk_po.html

    ОтветитьУдалить